• info@ffr.org.ua

«Абортування» інклюзивної культури

Категорія
На фото дівчина тримає флаєр та вчить абетку жестової мови

«Неможливо передати якість кадру словами. Як і красу світу, від якої відмежовані незрячі люди». Такий був коментар одного експерта з культури, коли він дізнався про звукопис кінопродукції в Україні для людей з порушенням зору. І цим коментарем можна, на жаль, підвести риску під десятирічною боротьбою людей з інвалідністю за свої культурні права. В чому причина того, що як держава, так і суспільство часто не тільки не розвивають, але ще й не дають можливості (інколи несвідомо) розвиватися інклюзивній культурі в країні на належному рівні?    

Українки та українці з інвалідністю історично були відмежовані від «краси світу» через низку юридичних, інституційних, фінансових перешкод, стереотипів та упереджень щодо інвалідності. Перший важливий крок державою на шляху до усвідомлення того, що в країні все погано з доступністю культури, був зроблений із ратифікацією Конвенції про права осіб з інвалідністю у 2009 році. Стаття 30 Конвенції зобов‘язала державу визнати «право осіб з інвалідністю брати участь нарівні з іншими в культурному житті» та вжити для цього всіх необхідних заходів.

Три роки потому був навіть прийнятий Національний план дій з реалізації Конвенції 2020. Але все, що держава змогла придумати задля виконання статті 30, - це проводити протягом восьми років, в кращих традиціях благодійної моделі інвалідності та сегрегаційного підходу, окремий фестиваль творчості для «осіб з обмеженими фізичними можливостями» під назвою «Барви життя» та надати пільги для відвідування культурних закладів

Потім прийшов час звітувати в Комітет ООН про стан виконання Конвенції. По статті 30 без перебільшень звітувати не було про що. Фестиваль «Барви життя» «віддувався» за всю багаторічну діяльність держави в цій сфері. За підсумками звітування Комітет ООН підготував рекомендації для держави по кожній статті та наполегливо рекомендував їх виконати до наступного звітування, яке повинно було бути у 2020 році.

В рамках реалізації культурних прав державі необхідно було ратифікувати Марракеську угоду, яка дозволяє вільно адаптувати друковані твори для людей із порушенням зору без порушення авторських прав. Проте це далеко не єдиний невиконаний аспект державних зобов‘язань. Якщо узагальнити всеєоб‘ємну 30-ту статтю Конвенції в сфері культурної доступності, то можна виділити наступні 6 основних вимог до держави:

  • Доступність творів культури для осіб з різними видами інвалідності;
  • Доступність телебачення, фільмів, театральних вистав та інших культурних заходів ( розширене субтитрування для людей з порушенням слуху та звукопис для незрячих людей);
  • Доступність будівель кінотеатрів, музеїв, бібліотек та інших закладів, де проходять культурні заходи;
  • Створення можливостей для творчого розвитку людей з інвалідністю;
  • Адаптування творів для осіб з порушенням зору, не порушуючи авторські права.

Очевидно, що фестивалем та пільгами ці комплексні проблеми не можуть бути вирішені. У 2016 році держава здійснила ще одну спробу виправити «печальну» ситуацію з реалізацією Конвенції та завтердила План заходів із виконання рекомендацій Комітету ООН і зовсім не включила культурні права у документ. Як то кажуть «чого очі не бачать, того серцю не жаль».

Але, звичайно, не все з боку держави - тотальна «зрадонька». Ковтком свіжого повітря та надії на те, що інклюзивній культурі в Україні бути, став Український культурний фонд, заснований у 2017 році. Разом з Британською Радою в Україні він почав підтримувати ініціативи громадянського суспільства в сфері розвитку інклюзивного мистецтва та підтримки митців з інвалідністю. Це стало вагомим поштовхом для того, щоб люди з інвалідністю почали говорити і вимагати реалізації своїх культурних прав. «Минулого року ми підтримали 39 проектів, серед яких - видання шрифтом Брайля, вистави, адаптація сайтів закладів культури до потреб людей з інвалідністю, освітні програми, виставки, фестивалі», зазначає директорка Фонду Юлія Федів.

Проте 2020 рік став справжнім викликом для держави. З метою мобілізації фінансових ресурсів на боротьбу з пандемією держава вирішує скоротити бюджет на культуру. І ось тут з’являється дуже велике «АЛЕ».

Скорочуючи кошти в культурній сфері, держава не враховує той факт, що конституційно закріплені культурні права громадян і культурні права громадян з інвалідністю мають різний рівень захисту. Перші у своїй більшості є по суті свободами, вони гарантуються державою і остання обіцяє не втручатися в їх реалізацію громадянами. Наприклад, право громадян на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. А от культурні права людей з інвалідністю додатково захищені міжнародними документами, є обов‘язковими для виконання і вимагають від держави активних дій для їх реалізації. Культурні заклади самі по собі не стануть доступними, відеопродукція автоматично не публікуватиметься з субтитрами або звукописом, книжки не видаватимуться шрифтом Брайля.

Іва Стішун, художниця з порушенням слуху, авторка та кураторка соц-арт проектів коментує цю ситуацію так: «У мене відчуття, що ми тільки-но дійшли до того, що культурний сектор зацікавився - а як бути інклюзивним та доступним, і ось ця хвиля вщухла... Бо в умовах виживання культури загалом, тепер це питання знову стане "не на часі". І це звісно бентежить мене і як культурну діячку і як людину, що потребує доступності. Кінотеатри, театри, фестивалі, усі культурні інституції які прагнули бути доступніше, планували стати інклюзивними, опинилися у скрутному становищі.

Мої власні плани проводити доступні заходи та співпрацювати з іншими щодо доступності зараз призупинені і їх подальша доля поки невідома. Але для мене доступність та інклюзія - як повітря, я без неї не уявляю життя і культурне дозвілля. Тому боротьба триватиме, хоча умови дуже змінилися і ресурсів стало значно менше.

Головне - не втратити важливу цінність і пріоритет - людяність».

Величезний масив роботи повинен здійснюватись на постійній системній основні, щоб можна було побачити якісні зміні. І в цьому році є ризик того, що навіть паростки інклюзивного мистецтва, які почали деінде проростати на території України завдяки УКФ та активістам, можуть бути знищені просто через недооцінку/нехтування культурними правами людей з інвалідністю та демонстрацією їх меншовартості.

Виникає логічне запитання: де було свідоме громадянське суспільство всі ці роки та самі люди з інвалідністю, коли йшлося про мистецтво та культуру? Мовчали. Мовчали, тому що завжди в країні трапляється щось важливіше за культурні права: економічні кризи, революції, інфляції, вибори. Культурні права людей з інвалідністю були і досі залишаються не на часі як для держави, так і в більшості для самих людей з інвалідністю. За минулий рік Офіс Омбудсмена отримав одну скаргу на порушення культурних прав.

«Чесно кажучи, через те, що культура загалом і більшість культурних заходів в Україні ніколи не були достатньо доступними для людини з глибокими порушеннями зору, то й для мене питання культури, як пізнання культурної спадщини, ніколи не були першочерговими.

От у плані виготовлення тифлокоментарів останнім часом в Україні справа зрушується… Цей рух розпочався саме людьми з інвалідністю, які прагнуть задоволення своїх прав на доступність до культурних надбань», ділиться Анна Серпутько, незряча активістка, кандидатка філологічних наук Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

Актуальні ініціативи громадських організацій та самих людей з інвалідністю є, але вони поки не носять системного характеру і в масштабах країни не мають значного впливу на ситуацію в цілому. Їх боротьба за культурні права іноді настільки втрачається в загальному масиві подій держави, що навіть фахівці, експерти в сфері культури не знають, навіщо ж оті «бідненькі з обмеженими можливостями» вимагають звукопис фільмів, коли їм не дано побачити «красу світу». Але головне, що ініціативи є, і з кожним роком їх кількість та потенціал зростає.

З самого дитинства я не сприймала культуру як частину свого життя. Театри, музеї, виставки та кіно відбувалися у паралельній й реальності, куди не було порталу, аби потрапити людям з інвалідністю.

Рідко траплялися поодинокі випадки врахування наших потреб у бурхливому потоці мистецьких подій країни. Як активісти ми десятиліттями ніби пошепки вимагали дотримання наших культурних прав, бо нас ніхто не чув.

Намагалися брати ситуацію в свої руки і створювали унікальні можливості для людей з інвалідністю бути включеними в культурне життя. 2018-2019 кардинально змінили ситуацію. Держава, підтримавши культуру в цілому, не забула і про інклюзивне мистецтво.У нас, як людей з інвалідністю, нарешті виникла можливість стати частиною культурного життя. У суспільстві почав формуватися дискурс щодо інклюзивності культури за участі всіх сторін: людей з інвалідністю, надавачів культурних послуг, держави.

Наші спільні кроки стали більш злагодженими і впевненими. Тому дискусія, яка ведеться в 2020-му для мене дуже болюча, бо вона не про гроші, вона - про обмеження моїх базових прав людини”, розказує Юлія Сачук, активістка, експертка з інклюзії.

Юлія Федів в свою чергу додає: «більшість підтриманих УКФ проектів в рамках інклюзивного мистецтва є у вільному доступі. Скажімо, нині, під час карантину, можна познайомитися із колекцією Музею Ханенків, чий сайт дозволяє обрати його зручну для зору версію. Мистецтво наповнює, надихає, стає вірним другом у будь-який час. Карантин лише продемонстрував, що без кіно, музики, літератури, людина б не мала поживи для розуму, адже “запаси гречки” не сприяють духовному збагаченню».

Без активного громадянського суспільства, без системності, без підтримки змін на законодавчому рівні і без вироблення ефективних механізмів їх реалізації культурні права людей з інвалідністю так і залишаться абзацом статті 30 Конвенції ООН.

Матеріал підготовлений в межах проекту «Fight For Right: Зміцнення захисту прав людей з інвалідністю», який виконується за підтримки Фонду прав людини Посольства Королівства Нідерландів в України.

Джерело: УП.Життя

Автор/ка

Менеджерка з інклюзії