• info@ffr.org.ua

Жінки, які змінювали світ. Ольга Скороходова

Категорія
На фото Ольга Скороходова
Проект:

31 липня 1911 року (18 липня ст. ст.) у с. Білозірка на Херсонщині народилася Ольга Іванівна Скороходова – дефектолог, педагог, літератор, єдиний у світі сліпоглухий науковий співробітник (Науково-дослідного інституту дефектології Академії педагогічних наук СРСР).

Родина та дитинство

І досі існують різні дати народження дівчинки, донедавна вважалося, що вона народилася у 1914 році, а отже, втратила зір цілком і частково – слух у віці п’яти років. Це принципове питання, тому що воно пов’язане із тим, які ментальні здібності і мовленнєві навички довелося потім відновлювати І. О. Соколянському. Але зберіглася метрична книга із записом про народження Ольги у родині селянина Івана Олексійовича та Марії Олексіївни Скороход (Актовий запис про народження, ДАХО, фонд 137, опис 140, справа 159, Арк. 108, зворот). Отже, вона перехворіла на менінгіт і осліпла, а також почала поступово втрачати слух влітку 1919 року, у віці восьми років. Треба одразу зазначити, що заниження віку втрати зору і слуху робило більш вагомими наукові досягнення І.О. Соколянського, якому після двох арештів дивом вдалося зберегти життя і продовжувати наукову працю в умовах, коли усі, крім двох дівчат, довоєнні учні клініки сліпоглухих загинули і майже усі напрацювання у галузі тифлосурдопсихології та освіти сліпоглухих було втрачено.

Батько Ольги був мобілізований під час Першої світової війни у 1914 році і більше ніколи до родини не повернувся. Вже сліпоглуха Ольга зустрілася з батьком у 1933 році, дуже хвилювалася про те, як він її таку прийме, адже в нього вже була інша родина й інша дочка. Після зустрічі Ольга листувалася з батьком і його новою родиною, дружиною. Вона переконувала, що не відчуває ні найменшого бажання оселитися у них, запевняла, що не є цілком безпомічним інвалідом, а знайде своє місце у житті, а від них їй потрібне лише добре ставлення до себе – любов та дружба…

А тоді, у дитинстві, мати Олі, Марія Олексіївна, батрачила у священника, залишаючи малу сліпоглуху дитину на майже безпомічного діда, який невдовзі помер. Коли мати вранці ішла з хати, Оля ще спала, коли верталася – вже спала. Дівчинка була покинута цілими днями на саму себе, взимку граючись у хаті, а влітку – під кущем бузку. У неї були видіння й марева, самотність та глухота впливали на її психіку.

Ось як вона сама потім про це згадувала: «Однако, несмотря на это смутное понимание состояния, в котором я находилась, я также смутно продолжала надеяться на тот «прекрасный миг», в который я снова все увижу и услышу…».

«…Оттого, что я не ощущала рядом с собой людей, не осматривала того, что меня окружало, мне представлялось, что люди и все предметы находятся от меня далеко, - гораздо дальше, чем это бывало в действительности…».

«…мое одиночество способствовало развитию весьма необузданной фантазии… когда я долго не видела мать, думала, что с ней могут произойти какие-нибудь превращения, ведь случилось же со мной что-то, лишившее меня зрения и слуха… Мне начинало казаться, что у матери вдруг исчезли ноги, а вместо рук выросли крылья. Она летает над нашим домом, но не может придти ко мне…».

«Когда я осознала себя «не такой», то есть поняла, что я слепая и почти глухая, у меня появилось смутное представление о каком-то, как я теперь могу определить, огромном чудовище. И оно никому не видимое, никем не слышимое, не осязаемое, тем не менее неотступно следовало за мной всюду. Мне представлялось (особенно, когда я оставалась одна), что я всегда «ощущаю» дыхание этого «чудовища» и поэтому знаю о его «присутствии». И даже во сне я его «видела» весьма часто: оно было похоже на громадного – больше лошади – ежа, с короткими толстыми лапами, с такой же по форме как у ежа головой, только большой; но покрыто оно было не колючими иглами, а густой грубой шерстью. И казалось мне, что именно это «чудовище» откуда-то принесло мне болезнь, а потом отняло у меня зрение и слух…».

«Когда оставалась одна, мать уходила, то страшное «чудовище», которое преследовало меня в начале моей слепоты, теперь стало еще страшнее, еще огромнее в моем представлении. В том отчаянном состоянии, в котором я бывала в отсутствии матери, не в меру разыгравшееся воображение рисовало мне ужасную картину: «чудовище» вползало в хату через чердак и тихо, медленно двигалось ко мне… От неописуемого страха я вся покрывалась испариной, а по голове и спине «бегали мурашки…».

Ще тоді часткова втрата слуху – цілком Ольга оглухла вже в Одеській школі сліпих дітей десь близько 14 років – спричинила поступові розлади і втрату навички мовлення.

Взимку голодного 1921 – 1922 року мати Олі захворіла на сухоти і невдовзі злягла. Якийсь час Оля намагалася доглядати за нею, але навесні настав голод. Врешті-решт знесилену Олю, яка вже не могла ходити, знайшла і забрала до себе тітка, а її матір за декілька днів померла. Цікаво, що згадки про голодні роки на Херсонщині навіть у радянські роки залишалися в офіційній автобіографії Ольги Скороходової. Доглядати сліпоглуху дівчину в селі було неможливо, і восени 1922 року родичі через Херсонський відділ народної освіти влаштували Олю до Одеської школи сліпих дітей, де вона пробула до 1924 року. Оля багато плакала, зрозумівши, що всі учні школи незрячі, рвалася до зрячих.

Займатися з нею індивідуально ніхто не міг, а її перебування у класі не мало сенсу – вона спочатку чула голосне мовлення на праве вухо, а за рік оглухла цілком. Разом із втратою слуху почалися розлади вестибулярного апарату – дівчині стало складно утримувати рівновагу і ходити. Але перебування в Одесі дозволило Ользі вижити. Її навіть направляли до санаторію, хоча ніхто, як можна зрозуміти з її уривчастих спогадів, не знав, що з нею робити.

Після того, як Ольга зовсім оглухла, з Одеси про неї повідомили до Харкова, професорові Івану Опанасовичу Соколянському і привезли її до щойно організованої ним школи-клініки сліпоглухих при Харківській школі сліпих. Щойно Ольга адаптувалася і звикла до нових для себе умов, Іван Соколянський розпочав працювати над відновленням мовлення дівчини.

Наставник

Іван Соколянський (25 березня 1889, станиця Дінська Краснодарського краю – 27 листопада 1960, Москва) – засновник радянської педагогіки сліпоглухих. Ще в дитинстві його нянькою була глуха дівчинка-підліток, завдяки чому він навчився вільно спілкуватися жестами з іншими глухими дітьми, які жили у станиці. Соколянський навчався у Кубанський вчительській семінарії, у 16 років був заарештований та висланий до Вологодської області, за півроку звільнений із заслання. З 1908 до 1913 року І.О. Соколянський навчався на педагогічному відділенні природничого факультету Психоневрологічного інституту в Санкт-Петербурзі. Він вирішив присвятити себе справі організації шкіл для глухонімих, які вже давно існували в Америці. Світове суспільство межі 19 та 20 століть було вражене історіями більш чи менш успішного навчання і соціалізації двох американських сліпоглухих дівчат – Лори Бріджмен та Гелен Келлер. Соколянський закінчив спеціальні Маріїнські курси для викладачів шкіл глухонімих. У клініці при Психоневрологічному інституті («Приют братства во имя Царицы Небесной») Іван Соколянський вперше побачив сліпоглухонімих людей. Перший спеціальний заклад для сліпоглухонімих у Росії було створено 1909 року приватним коштом.

Ще до закінчення Інституту, в 1910 році, І.О. Соколянський був запрошений викладачем до Олександрівського училища-хутору для глухонімих, куди він і переїхав працювати, обговоривши собі право їздити в Петербург для іспитів. Іван Опанасович був викладачем цього училища до 1919 року. За наполяганням попечителя цього училища Ф.Ф. Мовчанського І.О. Соколянський був посланий із доповіддю «Про навчання українських глухонімих рідної мови» на Всеросійський з'їзд діячів з виховання та навчання глухонімих до Москви.

Разом з тим, побачивши практику навчання глухонімих, І.О. Соколянський відчув розчарування. Він бачив, що практика навчання глухих мови й мовлення – на невисокому рівні, і Іван Опанасович зацікавився лінгвістикою, сподіваючись зрозуміти закони становлення і розвитку мови, з тим, щоб докорінно реформувати сурдопедагогіку. Так розпочалися пошуки правильного шляху в навчанні глухих словесного мовлення.

У 1914 році І.О. Соколянський був призваний в армію і перебував в лавах Кавказької діючої армії до 1917 року . В чині прапорщика, І.О. Соколянський брав участь у військовій охороні декількох експедицій до Туреччини, Персії та Афганістану. Скрізь, де йому доводилося бути з конвоєм, він знаходив серед місцевих глухих людей, які слугували йому найкращими перекладачами.

Після Жовтневого перевороту Соколянський повернувся в Олександрівське училище глухонімих. У 1919 році організував в Умані школу для глухонімих дітей і працював там до 1920 року, одночасно завідуючи міським відділом народної освіти. У 1920 році, переїхавши до Києва, почав працювати викладачем сурдопедагогіки на лікарсько-педагогічному відділенні факультету соціального виховання Інституту народної освіти, став одним з перших пореволюційних піклувальників Київського навчального округу. У 1923 році І.О. Соколянський був переведений з Києва до Харківського Інституту народної освіти як викладач дефектології. Деякий час він очолював Всеукраїнське товариство «Педагог-марксист». У перші роки Радянської влади І.О. Соколянський став одним із засновників системи освіти дефективних дітей в Україні. За його ініціативи було створено лікарсько-педагогічні кабінети, які об'єднували всю науково-практичну працю з дефектології.

Лікарсько-педагогічний кабінет при Главсоцвосі був організований з ініціативи І.О. Соколянського в 1922 році. Основними напрямками в роботі цього кабінету стали практична дефектологічна (медична і педагогічна) допомога дітям, що живуть в Харкові, їх батькам і педагогам, а також дослідницька та профілактична робота. З 1923 р діяльність Лікарсько-педагогічного кабінету тісно пов'язується з роботою Комісії у справах неповнолітніх; його співробітники вели дослідження і надавали практичну допомогу вихованцям трудових колоній в околицях Харкова, проводили педагогічну працю з неповнолітніми злочинцями і в міській в'язниці. Дослідні відділення Кабінету були відкриті на базі Харківської школи сліпих (відділення для сліпих та сліпоглухих), школи глухих, дитячого будинку для дітей з затримкою розвитку.

У 1924-1925 рр. з ініціативи І.О. Соколянського при лікарсько-педагогічному кабінеті були організовані дві дослідні лабораторії: педагогічна та рефлексологічна. У 1926 році І.О. Соколянського було затверджено на посаді професора по кафедрі дефектології факультету соціального виховання Інституту народної освіти. Одночасно він завідував дослідно-педагогічної станцією Наркомату освіти України. З 1930 року він стає директором щойно організованого в Харкові НДІ педагогіки і завідує там відділом дефектології. У 1923 році І.О. Соколянський був обраний членом Центрального бюро комуністичного дитячого руху при ЦК комсомолу України. З 1923 року, коли І.О. Соколянський організовує в Харкові навчання сліпоглухонімих, він розпочинає послідовну науково-дослідну роботу в цій галузі. Соколянський хотів створити нову систему навчання сліпоглухих мови. На перший план в навчанні він поставив завдання їх розумового розвитку, для чого потрібно було насамперед створити доступні для сліпоглухих дітей засоби спілкування – жести, а не усне мовлення, як багато хто тоді вважав.

Клініка сліпоглухих в Харкові існувала до 1938 року, лише 15 років. І її існування можна умовно розділити на два періоди між арештами І.О. Соколянського. У грудні 1933 року І.О. Соколянський був заарештований уперше. У той час переслідувань та арештів зазнали багато хто з оточення Соколянського. У 1933 році наклав на себе руки письменник Микола Хвильовий, зацькований офіційною критикою. Звинуваченням при цих арештах був «український буржуазний націоналізм».

Однак Соколянський був скоро звільнений (у березні 1934 г.), в цьому йому допоміг О.М. Горький, з яким вихованка Соколянського О. Скороходова і він розпочали листування у червні 1933 року. 1933 року Соколянський перейшов працювати до Українського інституту експериментальної медицини (УІЕМ), туди ж було переведено й заклад для сліпоглухих дітей. У цьому інституті Соколянський завідував відділом експериментальної психофізіології та клінікою для сліпоглухонімих. Одночасно він був професором Харківського медичного інституту по кафедрі дефективного дитинства на факультеті охорони материнства і дитинства. У 1935 році клініка сліпоглухонімих поповнилася новими дітьми, надійшло ще четверо. Таким чином, кількість сліпоглухих дітей, що навчалися у цьому закладі за всі роки його існування, склала дев'ять осіб. Заклад неодноразово відвідували закордонні дослідники. Однак жити і працювати Іванові Соколянському у ці роки доводилося у часом нестерпних умовах. Після арешту і звільнення з вилученням партквитка за ним закріпилася репутація буржуазного націоналіста. Хоча більшість з найближчого оточення Соколянського не вірили в його провину, все ж деякі навіть перестали вітатися. Моральна обстановка, що склалася навколо нього, була близька до цькування, навіть аспірант відмовляється від його наукового керівництва.

Сім'я І.О. Соколянського мешкала тоді в окремому приміщенні в школі для сліпих. Педагоги розпочали травлю. Є спогади, що й діти нерідко кидали в нього каміння, коли він йшов через двір. Продовжуючи бути співробітником Українського інституту експериментальної медицини, І.О.

Соколянський працював над створенням читальної машини для сліпих і сліпоглухих, долаючи величезні труднощі, пов'язані з організацією її виготовлення, експериментальної перевірки та отримання суспільного визнання, необхідного для продовження праці. Цей пристрій був необхідний для подальшого навчання Ольги Скороходової та інших учнів. Незважаючи на усі труднощі, Український інститут експериментальної медицини отримав авторське свідоцтво на винахід № 51271 від 26 березня 1936 року «Машина для читання сліпими і слепоглухими тексту». За допомогою машини, заснованої на застосуванні фотоелемента і перекладу електричних коливань в тактильні сигнали, незрячі отримували можливість розпізнавати звичайний шрифт. Для вироблення навички читання потрібно приблизно 900 годин занять. Техніка того часу ще не дозволяла забезпечити високу якість рельєфного малюнка літери, як це було згодом досягнуто в машинах «Optacon». Сам перебуваючи в положенні підозрюваного і знедоленого, І.О. Соколянський разом з тим, як багато в той час, розглядав бюрократичні перешкоди на шляху просування свого винаходу як шкідницькі дії, як удар з боку «ворогів народу» і посилав до вищих інстанцій відповідні недвозначні скарги на керівництво Інституту та його співробітників (осінь 1937 року).

У жовтні 1937 року І.О. Соколянського було знову заарештовано. Він перебував у в'язниці до травня 1939 року. Звільненням І.О. Соколянський, мабуть, був зобов'язаний хвилі перегляду слідчих справ НКВС після призначення наркома Берія за зняттям і розстрілом колишнього наркома Єжова. Соколянському було пред'явлено звинувачення в тому, що будучи свого часу членом військово-революційного суду, де розглядали чергову справу великої групи «ворогів народу», він не сприяв нещадності вироку: лише 10 осіб були засуджені до розстрілу, інші 23 отримали інші покарання. Соколянський відмовлявся тим, що як член суду не мав особливої думки.

У 1938 році клініку сліпоглухонімих було закрито за постановою Наркомосу України, відповідно до якої ці діти були фактично об'єднані в одну категорію з нездібними глибоко розумово відсталими дітьми. Приміщення клініки було відібрано, дітей мали переводити в інвалідні будинки. Чотирьох дітей з клініки І.О. Соколянського вдалося 1940 року перевести до ленінградської групи сліпоглухонімих, троє з них згодом загинули під час блокади, розділивши цю долю з усіма вихованцями групи. З сліпоглухих, які навчалися в Харкові, вижили лише Ольга Скороходова, яка пережила в харківській школі сліпих період окупації, і Марія Сокіл, яка до війни виїхала з Харкова до родичів у село.

Відразу після звільнення з в'язниці І.О. Соколянський поїхав до Москви, куди був запрошений раніше на роботу у Науково-дослідний інститут спеціальних шкіл. Фактично його врятував Ф. Рау. Там йому була запропонована посада директора школи глухих при цьому Інституті. Потім він очолив відділ сурдопедагогіки Інституту.

Під час війни І.О. Соколянський був разом зі школою евакуйований до Пензенської області, а потім переїхав до Новосибірська, де працював консультантом облвно і завучем школи глухих. У 1944 році І.О. Соколянський був відкликаний до Москви, де організовували тоді Академію педагогічних наук РРФСР. Науково-практичний інститут спеціальних шкіл було перетворено в Інститут дефектології АПН РРФСР. У цей час вдалося організувати переїзд до Москви О.І. Скороходової і влаштувати її на роботу в Інститут…

У клініці Соколянського до війни

За пізнішими спогадами Ольги Скороходової, «в этом учреждении все было настолько благоустроено, настолько соответствовало в материальном и бытовом отношении своему прямому назначению, что желать лучшего едва ли было возможно, тем более, что воспитанников было не так много – от пяти до девяти человек. У каждого воспитанника на все случаи было свое определенное отдельное место, чтобы не мешать друг другу во время занятий с педагогом, во время самостоятельных игр. В то же время была и общая комната для совместных игр, гимнастических упражнений и других развлечений. В клинике был специальный благоустроенный сад, в котором слепоглухонемые дети могли гулять и в одиночку и группой. В саду были огороженные клумбы, газоны, дорожки и площадка для групповых игр. Летом в саду развешивались гамаки, устанавливались деревянные качели, лодки, столы для настольных игр. По длинным прямым дорожкам ребята катались на детских трехколесных велосипедах» (Приспособление слепоглухонемого к жизни//Специальная школа, 1963, № 1. С.59).

За якийсь час Ольга оволоділа усним мовленням майже нормально, хоча й не могла чути себе сама. Педагоги у клініці не дозволяли їй підвищувати голос або кричати.

Як найстарша вихованка у школі сліпоглухих, Ольга активно брала участь і навіть керувала деякими іграми і заняттями молодших дітей. Особливою її турботою була маленька сліпоглуха дівчинка Марія Сокіл, яка потрапила до школи в 1935 р.

За індивідуальною програмою Ольга Іванівна закінчила в Харкові курс середньої школи і готувалася до вступу в університет (заочно). Але завадила Друга світова війна. Весь час окупації Ольга Іванівна прожила в Харкові у школі сліпих і у своїх вчителів. Відразу після визволення Харкова там її знайшли батьки Марії Сокіл, з проханням продовжити навчання сліпоглухої дочки, яка залишалася з батьками в селі. Марія кілька місяців жила у Ольги Іванівни з метою навчання і їм вдалося розпочати відновлення забутого до цього часу читання і письма за Брайлем.

31 липня 1944 року Ольга Скороходова, яку розшукав наставник, зустрілася з І. О. Соколянським у Москві, і їхню спільну працю було відновлено.

Праця над книгою

Соколянський поставив перед собою завдання якомога раніше отримувати самоспостереження вихованців, хай навіть у примітивній формі, навчити їх розповідати про себе і свої відчуття й переживання. Ольгу привчали щоденно записувати події її повсякденного життя. Таким чином одночасно розвивали вміння записувати (Брайлем) і вміння спостерігати. Надалі Ольга систематично поверталася до власних записів у міру того, як зростала її навичка писемного мовлення. Вважають, що вона не змінювала фактів, а лише літературну редакцію їх описів, і що жоден факт їй не розповіли зовні. Ольга показувала самостійно зроблені записи педагогам, але лише для ознайомлення, а не для виправлення. Її рукопис при публікації ніколи не зазнавав жодних редакційних втручань ні за життя Соколянського, ні по його смерті. Через 17 років такої праці над щоденниками з’явився матеріал для першої книги Ольги Скороходової.

Новаторство Івана Соколянського як тифлосурдопедагога полягало у тому, що він спочатку формував у сліпоглухих дітей не поняття і не словесне мовлення, а мовлення жестове. Навчання сліпоглухої дитини розпочинається з етапу «початкового олюднення», бо така дитина може навіть не вміти ні сидіти, ні стояти по-людськи. Перше завдання педагога – це формування системи навичок самообслуговування у процесі утворення людської побутової поведінки. Всередині такої системи формуються образи предметів та способів дій з ними. Найважливішим завданням є у цей час формування навичок самообслуговування і задоволення елементарних потреб: спочатку з допомогою педагога, далі – самостійно. Під час найпростішої діяльності відбувається й початкове знайомство з предметами довкілля. Предметна діяльність поступово формує у дитини орієнтувально-дослідницьку діяльність та елементарну пізнавальну діяльність. Поступово накопичення образів предметів довколишньої дійсності формує у сліпоглухої дитини підвалини людської психіки. Відбувається поступове олюднення, але понятійне мислення все ще відсутнє. Образно-дієве мислення стає першим щаблем спілкування сліпоглухої дитини із дорослим. Спілкування виникає всередині інших видів діяльності, потрібних для дитини. Певний доторк дорослого стає сигналом для конкретної активності, відгуку самої дитини. Першими спеціальними засобами спілкування між ними стають жести, які позначають предмети та дії з ними. Сигнальні жести є першою мовою сліпоглухої дитини, необхідною їй у спілкуванні з дорослими.

На основі сигнальних жестів можна формувати вже понятійну систему спілкування – слова. Формування системи словесного спілкування – третій етап праці тифлосурдопедагога. Словесне мовлення формується у дактильній (пальцевій) формі. Жести на позначення добре відомих та знайомих предметів поступово замінюються дактильними словами. Навчання словесному мовленню розпочинається зі слів, включених до системи пов’язаних смислів, зв’язного смислового «тексту». Лише після засвоєння кількох десятків дактильних слів, дитину навчають окремим дактильним буквам, якими практично вона вже володіє. Після опанування дактильної абетки дитину навчають рельєфно-крапковому (брайлівському) зображенню літер. Дитина навчається практичному граматичному ладу мови, а не окремим граматичним правилам. Навчання граматичному ладові мови розпочинається з укладання тексту та укладання системи текстів, а не з запам’ятовування окремих слів. Засвоєння словесного мовлення надає можливість розпочати навчання шкільних предметів. Надзвичайно велике значення у навчанні має писемне мовлення у брайлівській формі, яке надає можливість отримувати знання самостійно з книг.

Ось як сама Ольга Скороходова писала про роботу над власною книгою:

«Вначале эти записи могли читать только те, кто со мной занимался. Но по мере того, как я овладевала разговорным языком, мои записи становились все яснее и понятнее… Когда эти записи разрослись, встал вопрос об их литературном оформлении, а потом и об издании».

 

«…многие записанные факты я переоформляла по 10–20 раз. Ведь одно дело – ощутить, воспринять, «осмотреть» руками предмет, это не так сложно, гораздо труднее описать этот предмет своими словами совершенно так, как я его воспринимаю, т.е. дать образ этого предмета. Когда слепые и глухонемые описывают свои ощущения, восприятия, представления языком зрячих, то надо всегда помнить, что ощущают они иными органами чувств, хотя описывают их словами зрячих и слышащих. Когда зрячий человек видит издали корову, он говорит: «Гляжу я на нее, а она рыжая, вся в белых пятнах, у нее большие красивые глаза…» О той же корове слепой будет говорить теми же словами, как и зрячий, но, если он станет описывать непосредственные ощущения и восприятия, то скажет: «Я осмотрел руками эту корову, у нее шерсть гладкая, мягкая, я ощупал ее ноги, голову, нашел на голове рога, которые показались мне на ощупь такими твердыми».

А что может сказать глухой человек об игре на рояле? Только одно: «Я держал руки на крышке рояля и ощущал вибрации того, что слышащие называют звуками…»

«Год за годом расширялись мои записи, обогащался мой литературный язык. Читатель может верить мне или не верить – это его воля, – но знаниями и литературной речью я обязана чтению книг и в первую очередь, художественной литературы. Спасение слепого, глухонемого и особенно слепоглоухонемого – в чтении. Как научить слепоглухонемого чтению и письму, об этом пусть расскажут мои учителя, а я говорю только о том, что думаю о чтении как о единственном средстве спасения слепоглухонемого, слепого, глухонемого. Когда это поймут те, кто руководит обучением и воспитанием слепоглухонемых, слепых и глухонемых, обучение это двинется вперед гораздо успешнее, чем теперь. Если читатель будет внимательно читать мою книгу, он заметит разницу в изложении фактов первых разделов и последних. Книга написана мной совершенно самостоятельно, но, постепенно накапливая материал, особенно в первое время, я пользовалась технической помощью педагогов, когда посещала музей или совершала поездки.

Во время экскурсий в музеи я не могла тащить с собой брайлевскую машинку, чтобы кратко (для напоминания) отмечать то, что привлекало мое внимание. Для этого имелись отдельные обыкновенные тетради у сопровождавшего меня зрячего человека. Я указывала, что нужно записывать, а дома я все это переводила брайлем. Мне достаточно было одного характерного признака статуи, которую я осматривала, чтобы в памяти восстановить ее всю».

Книга Ольги Скороходової «Как я воспринимаю окружающий мир» побачила світ 1947 року. У 1954 році цю книгу було доповнено другою частиною і опубліковано під назвою «Как я воспринимаю и представляю окружающий мир». Цю книгу було з невеликими змінами перевидано в 1956 році. Новий доповнений варіант цієї книги «Как я воспринимаю, представляю и понимаю окружающий мир» вийшов 1972 року. Ще одне перевидання побачило світ 1990 року.

Ольга Скороходова багато років працювала над другою своєю книгою «Мои наблюдения над слепоглухонемыми», яка так і залишилася неопублікованою. У цій книзі вона детально описує сліпоглухих дітей, які виховувалися разом з нею в Харківській школі-клініці, вихованців Дитячого будинку в Загорську (нині Сергіїв-Посад) і своє спілкування зі знаменитою четвіркою сліпоглухих випускників психологічного факультету МГУ.

Скороходова мала науковий ступінь кандидата педагогічних наук по психології, який отримала за свою книгу (1961 рік), до кінця свого життя працювала науковим співробітником в Лабораторії навчання і виховання сліпоглухих Інституту дефектології в Москві, була автором багатьох наукових і науково-популярних статей, віршів. Часто виступала з лекціями перед студентами багатьох вузів своєї країни. Багато років жила одна, в побуті і роботі їй постійно допомагали двоє секретарів, які приходили до нех і час від часу співробітники лабораторії, де вона працювала. Коли її здоров'я погіршилося, до неї переїхала її племінниця, Н.В. Скороходова, яка і доглядала за нею до самої смерті, яка настала 7 травня 1982 року. Похована у Москві на Кунцевському цвинтарі.

В останні роки спадщину Ольги Скороходової вивчає й популяризує Білозерський районний музей ім. Дмитра Багалія, який підготував інтерактивну виставку «Культура на дотик». На виставці, зокрема, були представлені книги Ольги Іванівни, в тому числі шрифтом Брайля та з її автографом. Принцип експонування побудований на тактильному сприйнятті відвідувачами предметів. У липні 2013 року цю виставку експонували у Херсоні. Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.

У 2020 році серед проектів, представлених на розгляд до УКФ, був і дуже цікавий дослідницький проект «Повернення з темряви», присвячений спадщині Ольги Скороходової напередодні її ювілею – 110-ліття від дня народження. Проект подало Херсонське обласне відділення Соціологічної асоціації України. Було передбачено переклад і видання книги О.І. Скороходової з її детальною біографією проведення інклюзивної мистецької резиденції для митців з інвалідністю та без неї та провести низки інформаційних заходів (виставки і презентації в містах України та США: Херсоні, Києві, Харкові, Івано-Франківську, Львові, Миколаєві, Браїлові, Маріуполі, Ніжині, Умані, Уотертауні та Кемібріджі (США). На жаль, наскільки відомо, цей проект не пройшов конкурсний відбір.

Уривки з книги Ольги Скороходової:

Самонаблюдения. Осязание

1. Однажды раза два или три закрывали двери в буфетной комнате и столовой. У меня в такие моменты получалось странное ощущение на коже лица: мне казалось, что в комнате стало както тесно и не совсем удобно не только для ходьбы, но даже для движения руки, когда я подносила чашку с чаем ко рту. Для меня это ощущение было очень неприятно. Я привыкла, что дверь из столовой в буфетную комнату всегда открыта, и по движению воздуха и по ощущению его на поверхности своего лица я шла прямо в открытую дверь, а при закрытой двери я сворачивала немного в сторону. Я абсолютно не ощущаю света глазами, но если я прохожу то пространство, которое не занято никакими предметами выше меня (или вхожу в открытую дверь), то у меня на поверхности лица такое ощущение, словно я нахожусь под действием света. Интересно то, что это ощущение бывает не всегда одинаково: во время головной боли или общего нездорового состояния, а также во время нервного состояния и усталости оно бывает настолько слабым, что я не всегда ощущаю свободное пространство.

Во время хорошего физического и духовного состояния ощущение окружающей температуры, движения воздуха и свободного пространства усиливается, и мне снова кажется, что я немножко ощущаю свет, только не глазами, а всей поверхностью лица.

9. Мне мои руки частично заменяют зрение и слух. Но и ноги мои играют в этом случае не последнюю роль. Так, я легко чувствую малейшее понижение в почве, если я иду по улице или в парке. Вот почему, идя по улице, я узнаю, когда подхожу к концу тротуара, где нужно сходить на мостовую, и когда подхожу к тому месту, где нужно взойти на тротуар. Даже в доме я чувствую, если пол немного понижается в какуюнибудь сторону. Когдато у нас цементировали пол в комнате игр. Когда я первый раз прошлась по комнате после ремонта, я определила, что пол стал немного покат в одну сторону.

17. Так как мне читают зрячую книгу посредством дактилологии, то для меня очень важно, чтобы у читающего была ловкая и гибкая рука, совершенно не утомленная другой работой. Если же рука читающего бывает усталая и негибкая в движении пальцев, это сильно отражается на моем восприятии. Я быстро устаю. Устает у меня не только голова, но и рука, которой я воспринимаю чтение. К сожалению, не все мои чтецы это понимают и часто обвиняют меня в том, что моя рука слишком тяжела или я невнимательна к чтению. Очень трудно объяснить им такое явление: если они пропускают букву в словах или делают лишние движения, мне приходится особенно сильно напрягаться и крепче схватывать их пальцы. Чем больше лишних движений и пропускаемых букв, тем сильнее я буду задерживать пальцы читающего. Ясно, что от такого ненормального чтения моя голова и рука через час уже отказываются воспринимать то, что мне читают. Очень грустно бывает, когда ктонибудь из читающих никак не хочет согласиться с тем, что не я плохо воспринимаю, а они плохо читают.

21. Часто зрячие удивляются, зачем я оправляю волосы или платье. Им и в голову не приходит, что слепоглухой может и должен быть так же аккуратен, как и зрячие, и что он прекрасно знает, когда у него бывает непорядок в костюме. В этом отношении осязание слепоглухого почти целиком заменяет отсутствующее зрение. Я должна сказать, что мы, слепоглухие, не только замечаем непорядок в своем костюме, но даже непорядок в костюме тех, кто нас окружает. Например, я помню такой случай. Я читала с А. И. Когда я сделала движение свободной рукой, то случайно прикоснулась к юбке А. И. Мне показалось, что юбка надета наизнанку. Я посмотрела лучше, и действительно, юбка А. И. была наизнанку.

– У вас юбка надета наизнанку.

– Нет.

– А вот посмотрите – швы наверху.

А. И. посмотрела.

– Да, правда.

– Как вы ее так надели?

– Я встаю рано, в комнате темно, и я ничего не вижу.

– А разве вы не чувствуете на осязание?

– Нет, она одинакова с обеих сторон.

– Нет, не одинакова. Вы посмотрите лучше, разве нижняя сторона похожа на лицевую?

22. Я хорошо знаю, какие в Харькове улицы, и уже привыкла ним. Но когда я поехала в Киев, то заметила, что там тротуары ниже, чем в Харькове, и мне казалось, что, когда зимой улицы занесены снегом, слепым в Киеве труднее ориентироваться при такой незначительной возвышенности тротуаров. Дело в том, что, когда слепой идет по улице, он замечает дорогу по возвышенностям или по понижениям. Но если тротуар почти сливается с мостовой, слепому уже труднее замечать дорогу. Итак, чем резче отделен тротуар от мостовой, тем лучше слепому ориентироваться, помню, что мне в Киеве было трудно отличить тротуары от мостовой, несмотря даже на то, что я ходила со зрячими.

24. Однажды вечером я откудато возвращалась домой. Со мной шла А. И. Когда мы зашли в наш коридор, там было совершенно темно, и А. И. не могла идти. «Здесь темно, как в могиле, я не знаю, куда мне идти». Я хорошо знала дорогу в коридоре и стала вести А. И. Но она шла ужасно плохо, все время шаркала ногами и едва решалась сделать шаг.

– Да вы не бойтесь, я же вас веду.

– Кто тебя знает, куда ты меня заведешь?

– Я вас веду к двери, а вы лезете на стену.

Наконец, я дотащила А. И. к двери и сама позвонила, так как она даже звонка не могла найти. Таких случаев я испытала на себе очень много. Порой бывает смешно и жалко замечать, как зрячие беспомощны в темноте, даже и тогда, когда находятся в хорошо знакомой обстановке…

Підготувала Юлія Патлань. Використано матеріали Р. Чауріної та Т. Басилової, а також власні

Автор/ка

Редакторка текстів, науковиця