Б’є – значить, сяде – і до чого тут Європейський суд
Якщо б мені запропонували б назвати одним словом традиційне українське суспільство, не використовуючи при цьому нецензурні слова, моїм вибором було би «нетерпиме». Воно культивує стереотипи щодо бачення родини як «священного щасливого союзу чоловіка та жінки», пропагуючи тотальне несприйняття у випадку, якщо родина з якихось причин союз виявився нещасливим або не священним.
Відповідно, оскільки родина – це найвища цінність, то й зберігати її потрібно будь-якою ціною, і історично цей тягар випадав на плечі українських жінок. У якості заохочення суспільна думка підвищувала соціальний статус жінки, яка перебуває у законному шлюбі, та нівелювала одну лише ідею про те, що незаміжня жінка може бути успішною. Традиція радянських часів, демографічні (за даними демографічних реєстрів, в Україні жінок більше, ніж чоловіків,) та історичні причини (лише у ХХ столітті українські чоловіки брали участь у 2 світових та декількох регіональних війнах – В’єтнам, Афганістан, агресія Росії на сході України – внаслідок цього популяція чоловіків скорочувалася внаслідок високого рівня смертності під час військових дій) призвела до того, що у суспільній українській думці широко розповсюдженою стала ідея про додану вартість чоловіків у порівнянні з жінками, а тому статус заміжньої жінки автоматично надавав своїй власниці статус жінки щасливої.
Це непрямо підтверджується наявністю фольклорних традицій, виражених у прислів’ях: «Тоді дівка пишна, як заміж вийшла», «Сиділа дівка та й висиділа дідька», «Хоч за старця, аби не остаться», «Хоч за вола, аби дома не була». Українське суспільство толерувало і продовжує толерувати застосування фізичної сили у родині, вживання алкогольних напоїв чоловіками, фольклор рясніє прислів’ями на кшталт: «Б’є – значить, любить», «Не підеш по добрій волі, то підеш по неволі», «Коли п’яниця в шинку скаче, то жінка дома плаче», «Хто води принесе?»-«Невістка».-«Хто обід зварить?»-«Невістка».-«Хто піде у жнива?»- «Невістка». — «Кого б’ють?» — «Невістку». — «А за що?» — «За те, що вона невістка».
Однак такий стан справ не міг тривати вічно, і українські жінки потроху почали брати свою долю у свої ж руки і робити перші кроки у захисті своїх прав. Так, 3 вересня 2020 року Європейський суд з прав людини оприлюднив рішення у справі «Левчук проти України» (заява №17496/19), яке назавжди увійде в історію як перше рішення ЄСПЛ стосовно домашнього насильства в Україні.
Ірина Левчук – мати чотирьох дітей (старший син від першого шлюбу та дівчата-трійнята, які народилися у другому шлюбі), яка має 2 групу інвалідності та живе у місті Рівне.
Починалася ця історія, як і тисячі інших: познайомились з майбутнім чоловіком (паном О.), одружились, почали жити однією родиною з сином від Ірининого першого шлюбу у його батьків. Через рік народилися трійнята, ще за рік – мерія міста надала багатодітній родині соціальне житло – трикімнатну квартиру. Сімейне життя родини було нещасливим: чоловік почав зловживати алкоголем та нерідко вдавався до домашнього насильства. Усе це відбувалося у присутності чотирьох дітей, а часто свідками ставали сусіди та знайомі.
Ірина неодноразово зверталася до правоохоронних органів, але натомість отримувала лише відписки. У 2015 році за її ініціативою вони з чоловіком розлучилися, і тут міг би бути хеппі-енд, але знову ні. На той момент вже колишній чоловік сказав, що йому ніде жити і він залишається у цій же квартирі. Родина стала заручницею ситуації: чоловік, з яким Ірина розлучилася, щоб забезпечити нормальне дитинство без сварок та фізичного насильства, продовжував жити з ними і не було жодних юридичних механізмів, щоб виселити його з помешкання.
У 2016 році Ірина подала позов до місцевого суду, у якому просила виселити колишнього чоловіка з квартири, адже його поведінка негативно впливала на розвиток її дітей, вони зростали у пригніченій атмосфері та не могли безпечно себе почувати вдома.
Суд першої інстанції став на сторону Ірини та задовольнив позов про виселення колишнього чоловіка, однак і апеляційна і касаційна інстанція мали іншу думку – суди скасували попереднє рішення та залишили колишнього чоловіка проживати у тій самій соціальній квартирі, фактично легітимізувавши його право на будь-яку поведінку. Єдине, на що спромігся апеляційний суд – попередити у тексті рішення кривдника про недопустимість поганої поведінки щодо Ірини та дітей, які продовжували проживати під одним дахом з ним.
Не знайшовши розуміння в українських судах, Ірина звернулася до Європейського суду з прав людини. У рекордні строки – всього за один рік – ЄСПЛ виніс рішення у даній справі, у якому констатував, що відмова національних судів виселити колишнього чоловіка-аб’юзера з соціального житла не відповідала позитивному зобов’язанню держави забезпечити ефективний захист заявниці від домашнього насильства, а тому ЄСПЛ знайшов порушення статті 8 Конвенції.
Цікава відмінність підходів в аргументації рішення щодо одного і того самого виселення. Національні українські суди аргументували неможливість виселення існуванням норм статті 116 Житлового кодексу України (до речі, радянський спадок від 1983 року), та свободою розсуду суду у вирішенні питання, чи можливо залишити кривдника під одним дахом з його жертвами.
Європейський суд вказав, що потрібно було не тільки сліпо дотримуватися норм законів, але й провести всебічний аналіз ситуації та ризику майбутнього психологічного та фізичного насильства, з якими стикалися та продовжували стикатися заявниця та її діти. ЄСПЛ також зазначив, що провадження тривало понад два роки на трьох рівнях юрисдикції, протягом яких Ірина та діти залишались під загрозою подальшого насильства. Тому не було досягнуто справедливого балансу між конкуруючими інтересами осіб – як дітей, так і колишнього подружжя. Важливо зазначити, що ЄСПЛ не розглядав питання домашнього насильства у родині Левчуків як таке, адже заявниця скаржилася лише на несправедливість судових рішень, що дали зелене світло для подальшого проживання колишнього чоловіка разом з нею та дітьми.
Однак ЄСПЛ проаналізував загальну ситуацію стосовно домашнього насильства в Україні, звернувши увагу на наступне:
- вказав на факт, що Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція) була підписана у 2011 році, але досі не ратифікована Україною; процитував аргументацію звернення Комісара з прав людини Ради Європи пана Ніла Муйжнієкса до спікера українського парламенту від 2017 року щодо необхідності невідкладної ратифікації Стамбульської конвенції;
- процитував положення рішення ЄСПЛ «Володіна проти Росії», в якому Суд ретельно проаналізував ситуацію із захистом жертв домашнього насильства як де юре так і де факто, а також вказав на універсальні стандарти в сфері протидії насильству щодо жінок, зокрема Стамбульську конвенцію, Конвенцію про ліквідацію дискримінації щодо жінок (CEDAW), навів статистику досліджень як міжнародних організацій (ОБСЄ, Фонд народонаселення ООН), так і національних неурядових організацій (Ла Страда-Україна) щодо розповсюдженості домашнього насильства в Україні, а також суспільної думки, яка панує як серед населення, так і серед представників правоохоронних органів щодо заходів, які мають бути вжиті до аб’юзерів.
Про що ж насправді хотів Європейський суд сказати традиційному українському суспільству рішенням «Левчук проти України»?
По-перше, ЄСПЛ доволі прозоро натякнув на те, що готовий дослідити ґрунтовно та комплексно стан протидії домашньому насильству в Україні по суті, а не лише щодо окремих моментів, як-то неможливість виселення кривдника з соціального житла. Тому для юристів та юристок, що працюють у сфері правозахисту, це рішення – сигнал про те, що потрібно постійно підіймати питання міжнародних стандартів захисту осіб від домашнього насильства у своїх процесуальних документах на всіх рівнях – від національних до ЄСПЛ.
По-друге, це рішення – не тільки і не стільки про домашнє насильство, як про здоровий глузд при вирішенні питань правового характеру у судах. ЄСПЛ прямо вказав, що національним судам потрібно застосовувати не лише сухі норми права, а досліджувати будь-яку ситуацію більш системно. Адже за кожним позовом про розлучення, виселення, надання можливості користуватися будь-якими правами стоять живі люди зі своїми страхами та надіями на те, що держава зможе захистити їх від кривдника, якщо з якихось причин вони не зможуть захистити себе самі.
І тому сенс рішення «Левчук проти України» не тільки у конкретному виселенні, яке так і не відбулося, або наголошенні про необхідність ратифікації Стамбульської конвенції, а у нагадуванні про те, що неважливо, де ми є і чиї інтереси представляємо – заявника чи держави, перш за все, необхідно думати про інтереси людини, а потім вже – про букву закону. А прислів’я про «Б’є – значить, любить» має перетворитися на «Б’є – значить, сяде», бо коли, як не зараз, творити нові прислів’я.
Матеріал підготовлений в межах проекту «Зміцнення захисту прав людей з інвалідністю», який виконується за підтримки Фонду прав людини Посольства Королівства Нідерландів в Україні.
Яра Скрипник,
Ексклюзивно для Fight For Right
