НЕВИДИМІ: ҐЕНДЕРНОЗУМОВЛЕНЕ ТА ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО ЩОДО ЖІНОК З ІНВАЛІДНІСТЮ
Що таке ґендернозумовлене і домашнє насильство? Чи вплинуло повномасштабне російське вторгнення на ситуацію з насильством в Україні і як саме? Розбираємося покрово.
ҐЕНДЕРНОЗУМОВЛЕНЕ НАСИЛЬСТВО: ЩО ЦЕ ТАКЕ?
Ґендернозумовлене насильство — це насильство, яке вчиняється до людей через їхню стать або стосується переважно людей певної статі. Це крайній вияв дискримінації за ознакою статі, жертвами якого найчастіше стають жінки.
Згідно Стамбульської конвенції розрізняють такі види насильства:
- фізичне — ляпаси, стусани, незаконне позбавлення волі, побої, ненадання допомоги людині, яка перебуває в небезпечному для життя стані, та навіть смерть;
- психологічне — словесні образи, залякування, погрози, приниження або переслідування, зокрема в реальному житті та онлайн.
- сексуальне — торгівля людьми, проституція, зґвалтування, педофілія, розбещення (стосовно дітей), воєнне сексуальне насильство, примусове запліднення, сексуальні домагання та інші;
- економічне — умисне позбавлення житла, їжі, одягу, грошей або документів, заборона працювати/навчатися або примушування до праці;
- домашнє насильство — включає всі перелічені вище види насильства, але відбувається в сімейному колі або між нинішніми чи колишніми партнерами;
- ґендернозумовлене насильство під час війни — найчастіше це зґвалтування та інші форми сексуального насильства, наприклад, примусове оголення, обшуки з роздяганням та інші публічні приниження *
Крім того, в Україні існує національне законодавство щодо протидії насильству, зокрема профільний закон — Закон України “Про запобігання та протидію домашньому насильству”. Також були внесені зміни в кримінальне та адміністративне законодавство щодо покарання за вчинення домашнього насильства.
Однак, Стамбульська конвенція нарешті була ратифікована Україною влітку 2022 року і набула чинності у листопаді минулого року, в тому числі завдяки багаторічним надзусиллям з боку українського громадянського суспільства, правозахисниць та правозахисників.
ДАНІ НЕ БРЕШУТЬ. ЇХ ПРОСТО НЕМАЄ.
За даними Національної поліції, в першій половині 2022 року до правоохоронців надійшло 18 104 295 звернень, що на 27.5% менше, ніж у той самий період роком раніше. Такий спад пов’язаний з низкою причин. По-перше, самі дівчата та жінки знецінюють ситуацію, думаючи, що їх особисті проблеми “не на часі” поки триває війна. По-друге, вони часто не мають можливості звернутися по допомогу, тому що перебувають на тимчасово окупованих територіях або у зонах активних бойових дій, де не працюють відповідні служби. Крім того, мільйони жінок виїхали за кордон, рятуючись від війни.
Ратифікація Стамбульської конвенції — не панацея.Для того, щоб норми запрацювали на практиці, необхідний час: внести відповідні зміни до українського законодавства, але найголовніше — змінити сприйняття питань насильства у суспільній свідомості.
Ратифікувавши конвенцію, Україна взяла на себе ряд зобов’язань, зокрема, щодо збору дезагрегованих статистичних даних про випадки всіх форм насильства. Це означає, що держава має збирати і дані про дівчат та жінок з інвалідністю, які постраждали від насильства. Наразі такої статистики в державі не ведеться. Хоча міжнародні дослідження демонструють, що жінки з інвалідністю у декілька разів частіше потерпають від насильства, ніж ті, хто не має інвалідності.
Разом з тим лише від 10 до 20% випадків насильства чи зловживань щодо жінок з інвалідністю зафіксовані соціальними службами чи поліцією, якщо говорити про міжнародний досвід.
Також складність попередження, реєстрації та протидії насильству щодо жінок з інвалідністю зумовлена тим, що наявність інвалідності не береться до уваги, немає точної і систематизованої статистики і виникають складнощі з визначенням: що таке “насильство”, “зловживання” і “домагання”.
НАСИЛЬСТВО ЩОДО ЖІНОК ТА ДІВЧАТ З ІНВАЛІДНІСТЮ
Часто жінки з інвалідністю вважають, що зловживання та насильство є невід’ємною частиною життя.
Під час підготовки матеріалу, Fight For Right поговорили з кількома жінками, які мали досвід насильства у житті, однак більшість з них погодились розповісти власні історії виключно анонімно.
Олена (ім’я змінено на прохання героїні — прим. авт.), яка користується кріслом колісним, буквально одразу, як отримала травму, почала стикатися з різними видами насильства щодо себе:
“В юності, будучи на кріслі колісному, я була ціллю для насильників. Пам’ятаю, як проходила лікування у санаторію в Саках у Криму. Увечері поверталась з дискотеки разом з друзями через парк, але обрала трохи кращу дорогу для крісла колісного і відбилась від компанії. Через це натрапила на гурт молодиків. Мені було вісімнадцять років, а їм — п’ятнадцять-шістнадцять. Я — одна і на кріслі колісному. Зовсім свіжа травма, крісло колісне незграбне, а я в ньому ще новачок та не дуже впевнено почувалася. Утікти не мала шансів. Конструкція крісла була така, що спеціальними двома ручками на спинці сидіння, можна було легко перевести спинку у горизонтальне положення — і людина у кріслі колісному може лежати. Хлопці знали про цей нюанс і гуртом, мене на ньому “розклали”, при цьому сміялись та знущались. Моя безпомічність була для них розвагою. Вони почували свою владу і, мабуть, безкарність. А я почувалася гидко до нудоти через безсилля та приниження. Я пручалась та кричала. Це почули люди у парку, і прибігло кілька жінок. Хлопці втекли. Вони мали намір зґвалтувати — не встигли, але принизили і налякали. Жінка з інвалідністю вразливіша в рази через фізичну слабкість, маломобільність. Захистити себе і дати відсіч за таких обставин досить складно”, – ділиться дівчина.
Дуже часто різні види насильства поєднуються між собою — це може бути психологічне та фізичне/економічне насильство разом.
Ольга, яка має порушення зору з дитинства, розповідає, що зазнавала психологічного та фізичного насильства від мами:
“Мама поставила на мені “хрест” через мою інвалідність. Одного разу, коли вона вчерговий раз напилась, то почала ганятися за мною по хаті з сокирою. Мені тоді було 13 років. В той час мене врятував від неї двоюрідний брат, який зайшов у гості. Також, я пам’ятаю, коли вона жила з одним зі своїх співмешканців, і постійно скаржилася на мене йому. Це при тому, що я їй нічого поганого не робила. Співмешканець говорив мені, що я — “нікчема”, що я “ні на що не здатна”, що я — “порожнє місце” і таке інше…
Коли мені було 14 років, вона лежала зі своїм коханцем в ліжку і курила, та спалила хату. Після того, вона мені сказала, що я їй не потрібна, що краще б вона мене задушила… Потім її позбавили материнських прав”.
Окрім фактів насильства та зловживання щодо жінок з інвалідністю, є інша проблема — несприйняття та ігнорування суспільством наявності таких випадків через ґендерні стереотипи та відсутність знань, що ж таке насильство.
“Я добре пам’ятаю випадок не дуже приємного досвіду у метро. До мене підійшов чоловік, а коли ти незряча і тобі пропонують допомогу, то ти не всі моменти можеш зафіксувати одразу. Він запропонував допомогу, я не відмовилася. І лише в процесі супроводу почала розуміти, що чоловік п’яний. Діватися я не мала куди: ні відбігти, нічого. Я почала говорити: “Дякую, мені більше ваша допомога не потрібна”. Проте він сказав: “Ні”, і почав їхати в тому ж вагоні, що і я. Так вийшло, що я сіла, а він стояв переді мною і почав мені розповідати: “Яка ти красива. Я хочу тебе поцілувати”. Починав переді мною присідати, і мої ноги притискати між своїми ногами. Я почала голосно говорити, щоб він це припинив, що мені це неприємно і я не хочу, щоб він мене цілував чи обіймав. Але найбільше мене вразило те, що всім людям навколо було все одно. Вони просто не звертали увагу. Ніхто йому нічого не сказав. Вже на моїй зупинці мене чекала подруга і ми звернулися до чергової по станції, бо чоловік продовжував переслідувати. І знову ж таки, реакція чергової була типовою та стереотипною: “Дівчата, не переймаєтеся. Він так заграє”. Я не розуміла, як вона може так реагувати, коли бачить, що мені страшно і трясе”, — згадує про свій досвід правозахисниця та громадська активістка Дарія-Агнета.
Окремо варто сказати про додаткові ризики насильства для жінок та дівчат, що мають інтелектуальну інвалідність. Дослідниця Андреа Холломотц вважає, що люди з інтелектуальною інвалідністю мають більше ризиків зазнати насильства через обмежений доступ до соціальних послуг та організацій, які б мали надавати їм різного роду підтримку та захист. Зазвичай, основними кривдниками стають опікуни/родичі, соціальні працівники або колеги по роботі, з якими жінка з інтелектуальною інвалідністю стикається кожного дня.
ДЕ МЕЖА МІЖ ОПІКОЮ ТА НАСИЛЬСТВОМ?
Надія (ім’я змінено на прохання героїні — прим. авт.), яка має інвалідність з дитинства, ділиться спогадами:
“Мені важко було, коли батьки контролювали мене. Не дозволяли йти кудись чи робити щось, що я хотіла. І хоча це було з міркувань переживань, “щоб мене не образили”, але насправді цей момент контролю було важко прийняти та подолати”.
Польський психолог Єжі Меллібруда, який досліджував проблему насильства, виділив чотири ознаки насильства:
- нанесення шкоди;
- свідомість дії;
- порушення прав людини;
- перевага сил.
Тобто, постраждала не може протистояти силі, яка вчиняється щодо неї. Більш того, кривдник/-ця робить це з попереднім наміром проявити свою владу та контролювати іншу людину. Саме в цьому полягає суть насильства — завжди у владі.
За словами психологині гарячої лінії “Fight For Right” Вікторії Чернової, якщо ми говоримо про психологічне насильство, то гіперопіка може бути його складовою. У випадку, якщо це обмеження вибору людини і недослухання до її потреб.
“Батьки мають нести відповідальність за дитину, та вирішувати певні моменти в її житті. Але, якщо перетинається межа в ігноруванні потреб чи необхідності уваги, знеціненні, приниженні, можна говорити про психологічне насильство”, — наголошує психологиня.
НАСИЛЬСТВО ЯК ЗБРОЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ
Жінки з інвалідністю в містах, де ведуться воєнні дії, чи в пост-конфліктних регіонах можуть піддаватися додатковому ризику насильства, як і представниці національної/етнічної, релігійної чи мовної групи, та мати великі труднощі з доступом до необхідних послуг. Зокрема, вже відомі випадки сексуального насильства, які вчиняють російські солдати.
Наразі прокуратура розслідує 171 випадок сексуального насильства проти українців/-ок з боку російських військових. Серед постраждалих є жінки, чоловіки та діти. Про це стало відомо 4 березня під час конференції United for Justice у Львові.
“Ми знаємо про ці випадки тільки тому, що ці люди знайшли в собі сили говорити. Скільки страждають мовчки, особливо на окупованих територіях, — ми не знаємо», — підкреслила перша леді Олена Зеленська.
Тим більше ми не знаємо про те, скільки дівчат та жінок з інвалідністю зазнали сексуального або будь-якого іншого насильства на території активних бойових дій та/або на тимчасово окупованій території.
Крім цього, прихистки та модульні містечка для внутрішньо переміщених людей і біженців/-ок з інвалідністю часто є архітектурно недоступними. Тому виникає ситуація, коли дівчата вимушені бути залежними від інших, а це створює додаткові ризики зазнати насильства.
На додаток, залишаючи свої домівки та звичне середовище, вони стикаються з недоступністю інфраструктури та інформації, які призначені для задоволення їхніх потреб.
Також дівчата та жінки з інвалідністю, на жаль, майже не включені до процесів прийняття рішень щодо відбудови. Однак саме розуміння потреб різних людей допоможе створити таке середовища, яке буде доступним та безпечним для всіх.
КУДИ ЗВЕРТАТИСЯ ПО ДОПОМОГУ У ВИПАДКУ, ЯКЩО ВИ ПОСТРАЖДАЛИ ВІД НАСИЛЬСТВА?
Ті з жінок, хто все-таки наважуються повідомити про насильство, частіше за все, розповідають про це третім сторонам, а не представникам/-цям правоохоронних органів або соціальних служб. Чому так стається в українських реаліях? Це — низький рівень довіри до органів влади, архітектурна недоступність відділків поліції та судів, а також низький рівень обізнаності щодо власних прав людини і способів захисту у разі їх порушення.
Окрім цього, досить часто між поліцією та соціальними службами погано налагоджена співпраця на кожному з етапів етапі: попередження, протидія та фіксація випадків насильства. Погано працює також механізм регулярного моніторингу ризиків насильства щодо людей з інвалідністю соціальними службами.
Проте варто пам’ятати, що у насильстві завжди винен насильник, і що завжди є люди й організації, які можуть допомогти в ситуації насильства.
Якщо ви або ваші рідні/друзі стикнутися з проявами насильства — заповніть, будь ласка, коротку анонімну форму про цей досвід тут.
ПЕРЕЛІК КОРИСНИХ КОНТАКТІВ ДЛЯ ДОПОМОГИ ПОСТРАЖДАЛИМ
- 102 — поліція або звернутися особисто до відділу та написати заяву про факт вчинення домашнього насильства.
- 1547 — Урядова лінія з протидії домашньому насильству.
- 0 800 500 335 (стаціонарний телефон) / 116 123 (мобільний) — Національна “гаряча” лінія з протидії домашньому насильству.
- 0 800 500 225 / 116 111 — Національна “дитяча” гаряча лінія.
- Сайт, де можна зареєструватися або анонімно подати інформацію про вчинення насильства, а також відстежити чинний статус і перебіг розгляду звернення за номером повідомлення в особистому кабінеті.
- 0 800 213 100 — Єдиний контакт центр системи безоплатної правової допомоги / +38 (044) 363 10 41 для дзвінків з-за кордону (вартість дзвінка з-за кордону за тарифами вашого оператора зв’язку).
- Контакти місцевих центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги.
- Суд.
Онлайн-консультації від ГО “Ла-Страда”, де можна отримати й лист, що актуально для людей з порушенням слуху та/або нечуючих:
- Skype: @lastrada-ukraine
- Facebook: @lastradaukraine
- Telegram: @NHL116123
- Telegram bot для допомоги постраждалим від сексуального насильства: @survivors_support_bot
- Email: hotline@la-strada.gov.ua
“Дитяча” гаряча лінія:
- Instagram: @childhotline_ua
- Facebook: @childhotline.ukraine
- Telegram: @CHL116111
Матеріал підготовлений в рамках проєкту у партнерстві з HIAS.
* У статті викладений короткий перелік видів насильства.
