1700 км у пошуках людяності, або Зайчик, мед і вибухи
Майже 1700 км за три дні, 9 областей, 4 прихистки і десятки зустрічей. Наша команда Fight For Right подолала цей маршрут, щоб разом з експертами на місцях оцінити насамперед, наскільки є важливою доступність шелтерів для людей з інвалідністю.
Зупинка 1. Плисків, Вінниччина
Гостинності нашим людям не займати. Уже в перший день нам подарували відерце меду зі щирими побажаннями за допомогу в облаштуванні доступності прихистку в с. Плискові при соціальному центрі «Милосердя» Погребищенської громади і зайчика-подушку, дбайливо виготовленого переселенками, який став нашим талісманом у подорожі.
У самому містечку Погребищі вже нема вільних місць для розміщення внутрішньо переміщених людей, тож відновлення покинутих будівель в околицях не є чимось незвичним. Відчувається, що тут хочуть допомогти максимально, однак не мають стільки підтримки міжнародних організацій, локальних волонтерських організацій, як у містах, які ближче до фронту. Суттєвий недолік поселення в довколишніх селах – відсутність інфраструктури, робочих місць тощо.
Рельєф місцевості в самому Плискові і навколо помережаний ярами з мальовничими гаями. Милуватися цією красою зручно з вікна автівки, однак пройтися навіть 200-300 м до найближчого магазину людині з порушеннями опорно-рухового апарату буде вкрай важко, на кріслі колісному – неможливо.
Майже всі мешканці та мешканки прихистку – люди старшого віку. Оформлена інвалідність лише в 17 людей із 48. Та вже з перших хвилин люди розповідають про свої хронічні хвороби, перенесені операції, а заразом кажуть про те, що оформити довідку про статус людини з інвалідністю не наважуються через бюрократичність процедури.
Ми познайомилися з Анатолієм (78 років) і Людмилою (77 років), які живуть у прихистку в Плискові вже пів року. Із Лисичанська Луганської області родина ледь вибралася на початку квітня 2022 року. Своїм коштом вони винайняли перевізника, доїхали до Дніпра, а звідти волонтери допомогли дістатися до Вінниці, де знайомий підшукав їм кімнату в гуртожитку.
«Ми не переселенці, ми – біженці. Це дві великі різниці. Людмила вже в Дніпрі була в такому стані, що ось-ось упаде, у неї діабет, плюс низка супутніх хронічних хвороб. Уже у Вінниці в Людмили стався напад. Я сам на милицях, допомогти самотужки їй не міг… Разом із волонтерами дісталися до медпункту, де їй надали першу допомогу, і повезли в реанімацію, виявилося, що в Людмили ще й інсульт стався… Пройшли ми пекло», – згадує важкі дні Анатолій. Відтоді Людмила вже не в силі піднятися, і чоловік постійно біля неї.
У гуртожитку у Вінниці майже два роки їм доводилося платити і оренду за проживання, і комунальні послуги, і купувати їжу… А оскільки пенсій ледь вистачало на ліки і повноцінно харчуватися не було можливості, то поселення в прихистку в с. Плискові для подружжя стало справжнім порятунком: «Тут так обслуговують, дай, Боже, здоров’я всім. Їм треба допомогти, бо вони роблять дуже багато для нас усіх. Те, що ваша організація зробила пандус, вхід і підлогу, придбали новий великий бойлер – це вже чимала поміч».
У Лисичанську лишилася квартира, але подружжя вже й не сподівається повернутися додому.
«У наш дім потрапляли снаряди… У місті ні газу, ні води, все розкрадено, розбито, ліфти не працюють, понаїжджало окупантів, позаймали квартири…», – розповідає Анатолій і задумливо дивиться на підвіконня, заставлене ліками до самого краю…
Нині в прихистку немає куди поселити нових людей.
«Ми не можемо поки нікого взяти, бо немає місць. Але плануємо облаштувати ще кілька кімнат. Хотілося би, щоб вони були обладнані доступними санвузлами, адже це дуже зручно для мешканців та мешканок. От тільки б знайти фінансування…», – каже Людмила Ваколюк, завідувачка відділення соціального центру «Милосердя», що став прихистком для багатьох внутрішньо переміщених людей.
Із нами завітала до прихистку як експертка з доступності Людмила Нецкіна, голова правління громадської організації «Гармонія». Вона теж зауважила, скільки зусиль докладають всі для забезпечення доступності і комфортного перебування людей:
«Видно, що колектив піклується про мешканців і мешканок, намагається покращувати умови їх перебування не тільки за рахунок державних коштів, але й за рахунок інших джерел, таких, як гранти. За рахунок мінігранту були виконані роботи з облаштування закладу елементами безбарʼєрності. Був зроблений нормативний пандус, а також нівелювали барʼєри всередині закладу. Звичайно, роботи ще багато, але завдяки мінігранту від Fight For Right адміністрація закладу зрозуміла, що є дуже багато варіантів залучення коштів».
Прощалися ми з усіма, як з добрими знайомими, сподіваючись, що адміністрації прихистку вдасться реалізувати їхні задуми, зробити прихисток і територію навколо безбар’єрними.
Зупинка 2. Миколаїв
У Миколаєві ми завітали в невеличкий прихисток від міського територіального центру соціального обслуговування Інгульського району, де мешкає 21 людина.
До 90 % його мешканців і мешканок – це люди старшого віку. Нарікати на умови вони не звикли, а працювати – так: люди волонтерять, облаштували кімнату, де разом плетуть маскувальні та теплі речі для захисників і захисниць. Разом хазяйновито дбають про своє тимчасове житло, самотужки роблять ремонти в кімнатах, щоб мали змогу поселитися більше переселенців та переселенок. Ба більше – створили окрему організацію, щоб викупляти покинуті будинки, ремонтувати їх і надавати в користування родинам, які через війну втратили все.
Для мешканців і мешканок прихистку за підтримки Fight For Right облаштовано доступний пандус, а також відремонтована кімната та санвузол.
Перевіряв разом з нами прихисток на доступність експерт, волонтер, депутат Миколаївської міської ради Юрій Степанець.
«Аудит засвідчив, що питання забезпечення доступності для людей з інвалідністю є вкрай важливим…. І не навіть в умовах війни, а тим паче! Вхідна група, санітарна кімната, спальна кімната – тепер такі базові речі стали доступними для людей з інвалідністю. І здавалося би, такі примітивні, але настільки прості гарантії, як «вільне пересування, гігієна та відпочинок», тепер є не лише на папері, фотографіях в інтернеті та мріях людей з інвалідністю, які перебувають у прихистку, а реальністю», – зазначив Юрій Степанець і додав, що забезпечення доступності є не лише питанням комфорту, але й дотриманням прав людини. Адже в умовах війни, коли багато людей вимушені залишати свої домівки і шукати прихистку деінде, доступність стає критично важливою.
Ми розговорилися з подружжям старшого віку – Лідією і Миколою, які оселилися в облаштованій кімнаті за підтримки Fight For Right. Родина вимушена була тікати від війни з села Тягинки, що на Херсонщині. Спочатку подалі від нещадних обстрілів восени 2023 року до Херсону переїхала Лідія. А Микола все ніяк не міг лишити обійстя: «У нас був дім, сад, винограду стільки сортів… У нас усе було… Котики, курочки, собака… Думав, як я кину все і поїду?».
За місяць, коли обстріли дуже посилилися, Микола зважився виїжджати, але шукав, де б його прийняли з усіма котами (ще й сусідська киця привела кошенят), ходив у перервах між обстрілами в пошуках мобільного зв’язку на пагорб за будинком культури. Микола шукав, хто хоча би їх вивіз з Тягинки, і за кілька днів таки, зловивши зв’язок, попросив про евакуацію. А коли повертався додому, біля самих воріт, на нього російські військові скинули з дрона вибухівку. Отямився вже в лікарні в Херсоні, одну руку врятувати не вдалося, на іншій – видалений ліктьовий суглоб, осколками пошкодило ноги…
Місяці пішли на операції та відновлення по різних лікарнях Херсону й Миколаєва. Дружина Лідія завжди була поруч, і коли їх «попросили» виписатися з однієї лікарні зі ще незагоєними ранами, і під час реабілітації, і коли Микола вчився вставати й ходити…
Нині до подружжя, як і до інших мешканців та мешканок прихистку, час від часу навідуються волонтери, закривають потреби в найнеобхіднішому. Завдяки пандусу Лідія й Микола мають змогу вийти в місто, зокрема використовуючи для чоловіка крісло колісне. Але чоловік докладає всіх зусиль, щоб пересуватися без нього, хоча кожен крок навіть із підтримкою дружини, віддає болем…
Війна пошматувала життя чи не кожної і кожного в прихистку, їхніх рідних, забрала у них усе. Але нас вразило зовсім інше: тут, чи не найближче до лінії фронту, люди, яких ми зустріли, не закрилися в горі. Наші нові знайомі – такі світлі, чуйні, біля них нам було так затишно і спокійно, що хотілося їх обіймати і сповнюватися їхньою добротою.
«Може, вам холодного компоту?» – почули ми як благословення з-за спини від усміхненої жінки, і вмить із цілого підносу склянок із ягідним рожевим напоєм не лишилося жодної… 39-41 градусів за Цельсієм на вулиці (і це в тіні!) дошкуляли впродовж всієї поїздки. Але в Миколаєві, здається, спека була найнестерпніша. Місто, потоплене в шумі генераторів через повсюдні багатогодинні відключення електрики і в гулі моторів автівок, нас потихеньку відпускало в мандри далі.
Зупинка 3. Дніпро – 1
Приємні враження після відвідання першого прихистку в Дніпрі, яким опікується ГО «Світло культури», лишилися не лише в нас, а й у нашої експертки, голови ГО «Я знаю, ТИ зможеш» Олени Осадчої: «Я повернулася від них у захваті. Видно, що стараються все зробити для людей. Сподобалося, що в облаштуванні приміщення їх цікавила моя думка, як користувачки кріслом колісним, чи все є доступним, що варто змінити, як зробити все максимально зручним».
На отриманий мінігрант у цьому прихистку, розміщеному в будівлі покинутого дитсадка, вдалося облаштувати вхідну групу з урахуванням норм доступності, а також замінити вікна й утеплити суміжні стіни поруч із відремонтованим входом.
За понад два роки адміністрації шелтеру вдалося долучити багатьох партнерів для проведення ремонтних робіт як в середині прихистку (зокрема оновили чимало кімнат, кухню, читальню, зробили творчу майстерню тощо), так і на території довкола (встановили дитячий майданчик, басейн, альтанки, зони відпочинку зі сценою та шатром).
Тут нині мешкає 110 людей, із яких 24 дітей. Лише двоє людей з інвалідністю, але 20% – це люди старшого віку. Як до прикладу Ольга, яка переселилася до прихистку після його заснування з Лисичанська, що на Луганщині. Згодом кілька місяців вона пожила в орендованій квартирі, однак повернулася, бо тут кращі умови. «Тут усі стараються все зробити якнайкраще. Навіть велика кількість мешканців у кімнатах, це не проблема, ми з усіма знаходимо спільну мову», – розповіла Ольга.
Ми ще поспілкувалися з Оленою, яка з двома синами – Олексієм і Максимом, сюди переїхали зі Станиці Луганської після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Добиралися на Печеніги самі через створений коридор, а звідти волонтери привезли родину до Дніпра.
Власне, Дніпро нині потерпає від ворожих обстрілів, тож ні Олена, ні сини не почуваються в безпеці. В Олексія інвалідність з дитинства, йому важко ходити. Утім він щоразу під час повітряних тривог виходить разом із рідними в коридор, за дві стіни. Бо до цокольного поверху йому не сила завжди спускатися. Але більшість мешканців і мешканок щоразу спускаються до цокольного поверху, адже тут уже не раз вибуховою хвилею вибивало вікна…
До слова, коли ми наближалися до прихистку, пролунали кілька звуків вибухів. За мить ми забігли до будівлі. Тут уже діти сиділи за столиками і малювали, хтось всівся на східцях між цокольним і першим поверхом, декотрі дорослі розмістилися на стільцях уздовж стіни біля сходів… За відсутності укриття (до найближчого можна не встигнути дійти, за словами наших співрозмовниць) варіант цокольного поверху поки лишається єдиним.
Після огляду прихистку хотілося лишитися надовше, поспілкуватися з усіма, подивитися разом фільм чи виставу… Але нас уже чекали в наступному шелтері.
Зупинка 4. Дніпро – 2
У відвіданому нами прихистку, яким опікується ГО «Джерело підтримки», замість маленького недоступного санвузла вдалося зробити досить просторе приміщення, оновити сантехніку, встановити поручні біля унітазу, замінити покриття стін і підлоги тощо. Однак через умови договору оренди підрядникам не вдалося облаштувати за всіма нормами доступності вхід до санвузла, і він не 90 см шириною, а менше 80 см. Щодо інших недоліків, таких як ніжка під умивальником, дзеркало без нахилу, то вже після нашого візиту ці моменти адміністрація почала доопрацьовувати.
До всього частина ресурсів була витрачена на ремонт ліфта, який до того зовсім не працював. Та відновити його роботу на тривалий час не вдалося, старий ліфт часто ламається, і досі для мешканців та мешканок з інвалідністю з верхніх поверхів прихистку проблематично спуститися вниз чи піднятися нагору.
Сподіваємося, що підрядники сумлінно реалізують всі подальші задуми адміністрації з максимальним дотриманням державних будівельних норм. Адже в планах і відновлення реабілітаційного центру в одній із частин будівлі, і облаштування нових кімнат.
Водночас зауважимо, що в цьому прихистку, як і в кількох інших, які вдалося створити ГО «Джерело підтримки» в Дніпрі, за роки повномасштабного вторгнення чимало зроблено для внутрішньо переміщених людей. За підтримки міжнародних організацій тут встановили нові пральні машини, душові кабіни, оновили кухні та інше. Fight For Right надали мешканцям та мешканкам 14 обігрівачів та 1 екофлоу, як і в попередніх шелтерах.
Люди намагаються й самі облаштувати свій побут максимально зручно. Для більшості, навіть якщо завтра закінчиться війна, нікуди повертатися – житло знищене війною. Поки цей шелтер і є їхнім домом.
Нині в цьому прихистку 170 мешканців і мешканок, із яких 15 людей з інвалідністю. Останнім часом багато людей сюди приїхали з Торецька Донецької області, поблизу якого наступають російські війська.
На третьому поверсі нас зустріла одна з мешканок прихистку – Зінаїда, яка саме рятувала від спеки свою кицю Мусю, зістригала її густеньке м’якеньке хутро зі спинки, боків і животика. Жінка переїхала сюди з Лиману на початку травня 2022 року. А кицю, яка лишилася в сусідки, забрала вже через півроку, після деокупації міста.
До війни жінка працювала в Лимані фармацевткою в аптеці, тримала охайним свій будинок і обійстя. Часто згадує, які мальовничі квіти в неї росли. Колись порахували з подругою, що всього мала 64 сорти. Щедро ділилася квітами зі школярами до свят, роздавала розсаду, хто хотів і в себе вирощувати таку красу, але ніколи не продавала.
Зінаїда звикає до ритму життя Дніпра, і водночас наповнює колоритом буденність:
«Ми думали, що поїхали всього на два місяці. А тепер вже третій рік обживаємося тут, садимо навіть тут, на третьому поверсі, в горшках огірочки. Є люди, які знаходять окремо квартири і за можливості переїжджають. Тому що не всі можуть звикнути ділити кухню ще з десятком-другим сусідів і сусідок. Хоча умови, як на мене, тут чудові. Нам дали і посуд, і постіль, і ковдри, і спальники привозили, гуманітарку дають… У нас є все. До того ж ми в місто постійно ходимо на різні вистави, ходимо на артмайстерні та інші творчі заходи».
Навпроти Зінаїди мешкає молодший син з дружиною. Уже в прихистку в них народилася донечка. І від цього так радісно… Життя триває попри війну, попри все. І хочеться, щоб так було й надалі…
Насамкінець…
Кожен прихисток, у якому ми побували, не був схожим на інші. І найцінніше, коли партнери готові співпрацювати і дослухатися до рекомендацій, робити все відповідно до норм ДБН і взагалі так, щоб було зручно для всіх людей. Нас обурили почуті слова – «Ми людей з інвалідністю вже не беремо». Адже саме люди з інвалідністю в такий важкий час війни і потребують найпершої підтримки. І через небажання облаштувати доступність у тій чи іншій будівлі сотні людей вимушені жити під обстрілами, бо нікуди виїхати…
За даними, озвученими під час Ukraine Recovery Conference, станом на початок літа 2024 року 4,9 мільйона людей мають статус ВПО. 300 тисяч людей отримали інвалідність упродовж 2022–2024 років. І війна ще не закінчується. Потреба в доступних прихистках дуже й дуже гостра.
Як зазначив Юрій Степанець, безбар’єрність і доступність на часі, бо це:
– Безпека: відсутність перешкод та наявність відповідних умов дають змогу уникати травм та забезпечують швидку евакуацію в разі потреби.
– Гідність: люди з інвалідністю повинні мати можливість користуватися всіма послугами на рівні з іншими мешканцями, передусім ідеться про доступ до санітарних приміщень, житлових кімнат та інших загальних зон.
– Соціальна інтеграція: створення безбар’єрного середовища сприяє соціальній інтеграції та підвищенню якості життя людей з інвалідністю.
Внутрішньо переміщені люди з інвалідністю можуть посилити кожну громаду, якщо матимуть можливість долучатися до її життя, а не будуть вимушено «закриті» у стінах прихистків, або ще гірше – поміщені в інтернатні заклади. Тож закликаємо всі дотичні організації сприяти облаштуванню доступності шелтерів. Для цього ми у Fight For Right готові надати експертизу, поділитися досвідом, за можливості сприяти в отриманні фінансової підтримки. Звертайтеся, надсилайте запитання на пошту до проєктної менеджерки Карини Грицюк k.hrytsiuk@ffr.org.ua або на пошту організації info@ffr.org.ua
Проєкт Безпека без перешкод для людей з інвалідністю є частиною програми @INKuLtur, яка реалізується @Austausch e.V. спільно з країнами Східного партнерства за фінансування Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
Ірина Довгаль,
Валерія Лукаш (фото)
