Ірина Танцюра – про евакуацію людей з інвалідністю: «У нас не було вибору»

Ірина Танцюра – про евакуацію людей з інвалідністю: «У нас не було вибору»

Ірина Танцюра перші три місяці війни працювала координаторкою кейс менеджерів/ок громадської організації Fight for Right. Організація від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну перезавантажила всю свою роботу на евакуацію людей з інвалідністю в більш безпечні місця і за кордон. І вже чотири місяці здійснює, зокрема, медичну евакуацію каретами швидкої допомоги, допомагає при перетині кордону, забезпечує медикаментами й допоміжними засобами (крісла колісні, милиці, слухові апарати, білі тростини), надає юридичні консультації щодо перетину кордону тощо. Робота складна. Особливо психологічно. Але як каже Ірина Танцюра, «особливо нікуди не подінешся, бо в нас екстраординарні обставини в країні».

Дівчина розповідає небагато, переважно про роботу. Про Ірину можна сказати, що вона з тих, хто прагне залишатися в тіні.

– Я займалася саме гарячими точками, Сходом, – каже коротко Ірина і чекає наступного запитання…

 «Мій робочий день тривав по 18 годин без вихідних»

– Як ти почала займатися евакуацією?

– Я давно слідкувала за новинами Fight for Right. Ще раніше співпрацювала з їхнім проектом «Доступне кіно». Оскільки я також є програмною координаторкою фестивалю феміністичного кіно “Фільма”, і ми намагалися зробити його максимально доступним, зокрема, і для людей з порушенням зору. Ми робили звукописи з підтримкою «Доступного кіно», проводили аудит інклюзивності, консультувалися з колегами і колежанками, як зробити культуру доступнішою для людей з інвалідністю. Я вважаю, що Fight for Right – дуже кльові. Організація робить дуже багато важливої роботи для захисту прав людини з інвалідністю, в тому числі адвокаційної.

Коли почалася війна, деякі мої робочі процеси призупинилися. Я побачила, що Fight for Right шукають кейс-менеджерок, які би координували евакуацію. Раніше моя робота також була пов’язана з переміщеними особами, їх евакуацією, підтримкою, розробкою програм зі створення шелтерів. І тому я чітко знала, що це буде за робота, і що вона буде складна. Але я своїми знаннями зможу допомогти людям, зможу бути корисною. Тому вирішила долучитися до команди. подалася на цю вакансію.

Я думала, що мене візьмуть як кейс-менеджерку, однак мені відразу запропонували очолити цей напрямок (кейс-лідерство). М’яко кажучи, я була шокована. Але тоді вирішила: «Хай йому грець. Візьмусь». Це величезна відповідальність і довіра до мене. І я дуже вдячна команді, що довірилися в той момент. Звісно, було перший час досить складно ввійти в ритм. Але потім нам вдалося побудувати круту команду, яка може займатися різними спектрами запитів і професійно це робити. І ось на цьому етапі, коли я завершила свою роботу з евакуацією, все дуже класно працює. А я можу йти далі.

– Як налагоджувалася евакуаційна робота?

– Коли я прийшла працювати, в нас було досить небагато україномовних кейс-менеджерів і кейс-менеджерок, які могли обдзвонювати людей, розпитувати про потреби, розробляти маршрути. Мабуть тоді людини чотири. А запитів так багато… Мій робочий день тривав по 18 годин без вихідних. Так я працювала місяця півтора. Та й в нас не було вибору.

Фактично ми робили тріаж, тому що ми не справлялися з кількістю кейсів: нам доводилося їх ранжувати за рівнем небезпеки, в якому перебувають люди. Ми брали насамперед запити з тих точок, де постійні обстріли. І це була боротьба з часом. Ми розуміли, що ось сьогодні є момент виїхати, і потрібно було швидко мобілізуватися.

Це постійна робота в напрузі: ми з ракетами бігли наввипередки.

І найскладніше було те, коли зрозуміли, що в якийсь момент ми зайшли «в глухий кут», бо побачили, що нам не вистачає медичної допомоги.

Так, карети швидкої допомоги в певні точки, де вони були дуже потрібні, не їздили через постійні обстріли. І нам доводилося викручуватися, щоб рятувати звідти людей. Звісно, величезну допомогу надавали волонтери й волонтерки на місцях, які нерідко облаштовували свої автомобілі для того, щоб перевозити, до прикладу, «лежачих» людей.

– З якими запитами найчастіше зверталися?

– Спершу це була виключно евакуація й допомога з пошуком тимчасових прихистків або постійного житла. Розуміння того, що це надовго, з’явилося в людей на другий місяць роботи. До цього вони казали, що «ми не хочемо виїжджати на довгий час, ми плануємо повертатися, нам потрібний тимчасовий прихисток».

І на сьогодні, певно, найважче – це пошук доступного житла. Ось маємо випадок: людина просить про евакуацію, а ми не знаємо, куди її везти, бо вона потребує не просто житла, а й медичного догляду. Водночас людину ми не можемо залишити напризволяще. І це великі для нашої роботи обмеження.

Ось такі запити займають більше часу.

У якийсь момент ми зрозуміли, що це має бути вибір людини – пошук такого роду закладів. Оскільки тільки ця людина знає, що їй насправді потрібно. І вибір клініки, обрання догляду, лікування – це має бути насамперед відповідальність людини за своє життя, за своє майбутнє… Тому іноді ми шукаємо по кілька тижнів, іноді доводиться чекати на місце й місяць. Звісно, за обставин, що людина перебуває в умовній безпеці.

– Це досить тривалий процес…

– Це тривало навіть з продуктовими наборами, які відправляються як гуманітарна допомога в зони, де в людей є проблема з постачанням. Навіть у таких запитах пошук людей, які можуть зробити адресну доставку, зібрати все необхідне, ліків, може зайняти кілька тижнів… Іноді у знайомих волонтерів і волонтерок змінюється ситуація і вони певний час не мають змоги їздити, тому нам доводиться шукати інших людей.

– Скільки кейс-менеджерів/ок у підпорядкуванні?

– На перших етапах у нас було активно залучені четверо-п’ятеро людей. Також була підтримка міжнародних волонтерів, які сприяли з пошуком житла, і досі допомагають.

Згодом команда розширювалася. Ми кілька разів проводили заклики про долучення до нашої команди. Однак це робота складна, не всі витримували. Дехто відверто ділився, що не можуть з нами залишитися. На момент, коли я завершила працювати, у нас згуртувалася найбільша за весь час роботи команда – 15 осіб.

Я намагалася побудувати стосунки в команді більш «горизонтальні», коли люди можуть звертатися за порадою, підказками, ділитися власними контактами. Зрештою, довіряти. Я переконана, від цього залежить і швидкість роботи. І ми не соромилися питати один одного, намагалися разом вирішити якийсь складний кейс.

«Не можна зробити вибір за людину»

– Що тебе тримало в робочому стані всі ці місяці?

– Якщо чесно, деякі знайомі сказали б про мене, що я вже була «вигорілою» людиною на той момент, коли почала працювати з евакуацією. Здавалося, що немає ресурсів на роботу. Але вибору не було. Люди чекали на допомогу. Треба було згуртуватися й допомагати. Ситуація не дозволяла якось маневрувати.

Запити до Fight for Right, можна сказати, хвилеподібні. Якийсь час у нас стали більше просити про гуманітарну допомогу. Далеко не всі хочуть їхати з України. Вони радше обирають варіант створення собі умов для того, щоб пережити війну в своїх оселях.

І це досить складний вибір. Психологічно важко працювати з такими кейсами, оскільки розуміємо, що території є потенційно небезпечною. Але не можна зробити вибір за людину або тиснути на неї. І доводиться з цим миритися.

Водночас за останні кілька тижнів фактично кількість кейсів повернулася до березня 2022 з постійними запитами на евакуацію. Тому команда повертається до такої ж інтенсивності роботи, як у перший місяць.

…Коли інформаційний потік майже повністю з жахливих новин, а ти безпосередньо працюєш з кейсами і спілкуєшся з тими людьми, які саме звідти, звідки ці новини, справді важко. Але в певний момент треба намагатися вимкнути емпатію, співчуття. У мене було робоче листування з психологинею, і вона порадила ставитися до цього професійно, сконцентрувати увагу на тому, як можна допомогти людині швидко в цій ситуації. Не включатися емоційно, оскільки емоції заважають мозку пробувати віднаходити варіанти для вирішення проблеми. Вони роблять такий процес уповільнення в дечому, тому що це шок, це біль. А нам потрібно акумулювати ресурси, щоб допомогти людині в ситуації значно гіршій, ніж у нас.

– Що було для тебе найскладнішим?

–  Один із найскладніших кейсів, які я запам’ятаю, коли людина зробила саме такий вибір, незважаючи ні на що. Я тоді направду намагалася вмовити. Хоч і розуміла, що це неправильно. Я була переконана, що дуже мало шансів на те, що людина залишиться в безпеці. Ми тоді допомогли з ліками… Але, на жаль, людина зникла зі зв’язку… Я, мабуть, ще довго буду чути її голос. Але людина зробила свій вибір. Ситуація не завершилася позитивно, як би цього не хотілося…

(Ірина зовсім стихла. І потім за якийсь час продовжила – авт.)

– Просто на цій роботі є досвід  з тим, коли люди втрачали зв’язок, телефони, але через певний час виходили на контакт зі своїми родичами і родичками. І ми могли відслідкувати їхнє місце перебування. У певних випадках, коли цього не відбувається, це може означати тільки одне…

– …Іро, що кажуть, пишуть люди, яким ви допомогли?

– Пишуть багато подяк. Я намагаюся зворотній зв’язок передавати команді, бо це дуже підтримує. Коли є якийсь позитивний відгук, це надихає. Оскільки кейси здебільшого складні. Ми радіємо, коли все складається успішно для тих, хто до нас зверталися. Звісно, хотілося, щоб ми могли допомагати швидко. Але, як правило, це не так. І тому, коли завершується все добре, це не може не тішити.

– Про які найчастіше проблеми йдеться?

– Окреслилися системні проблеми і в Україні, і в Європі, як-от недоступність житла. Зараз ми зіштовхуємося з тим, що практично неможливо знайти житло для людей з інвалідністю на Заході України. Особливо, коли йдеться про доступне житло – це взагалі «космічний» запит. Із цим потрібно працювати на рівні адвокації, просувати це питання. Коли міста будуть відбудовуватися, вони повинні відбудовуватися з урахуванням усіх потреб жителів й жительок. Це має бути комплексний підхід і турбота про маломобільні групи, зокрема  і людей з інвалідністю. Як показує практика, люди з інвалідністю – одні з найвразливіших.

Більшість наших кейсів, де люди вирішили залишатися в небезпеці, але вдома, якраз через майбутнє життя в недоступних умовах. І страх того, що цих доступних умов не буде ніколи, страх довгої дороги…

І хоча ми пояснювали, що шукатимемо найбільш прийнятний варіант, то змушена сказати, що в багатьох цей страх перемагає.

Також більшості людей, з якими ми працюємо, потрібна і психологічна підтримка. Уся наша команда її надає. Ми фактично як соціальні робітники й робітниці. Тож, щоб почати працювати в такій сфері, людина має зробити усвідомлений вибір, а ще підготуватися до вибору тих, хто звертається по допомогу.

Так, у мене тривалий час був кейс, де людина ніяк не могла зробити цей крок: але я зідзвонювалася кожні два-три дні, просто спілкувалася. У нас уже склалися стосунки, ніби це мій далекий родич. Я сподівалася, що скоро цей процес завершиться, оскільки людина фактично залишися без житла, і це досить небезпечна територія. І ось на даний момент ця людина прямує до родичів у Європі.

«Дослухатися до різних голосів»

– Іро, обережно запитую: що після війни – чи маєш плани?

– Я не знаю, ким ми будемо через певний час. І після війни також. Тому що насправді не знаєш, чи виживеш, чи переживеш цей досвід війни. Я не поїхала, я залишаюся в Україні. Мені болить бачити не тільки страждання людей, а й нищення цілих екосистем України. Той вплив на світ, який відбувається через війну.

Я не можу зараз думати якимось часопростором, в якому не бачу, щоб це швидко завершилося навіть із закінченням воєнних дій. Буде складний період післявоєнний. І процес відновлення буде болючий. Ми за цей час навчилися жити в моменті «тут і тепер». І це розуміння часу і горизонту планування змінилося кардинально. Зараз складно сказати, ким я буду, як із цим досвідом війни надалі жити, як працювати потім зі своєю травмою. Чесно, не знаю.

Я не прихильниця швидких рішень, оскільки за швидкими рішеннями багато проблем залишаються невирішеними. Я за те, щоб цей процес був інклюзивний.

А це значить – максимально залучені всі у процес розробки, прийняття і будування різних структур, і ухвалення складних рішень. Мені хотілося б, щоб ми як спільнота людей могли прийняти цей процес у всій його складності, для того щоб побудувати щось краще. І не робити це швидко, а хоч і уповільнитися трохи, але дослухатися до різних голосів.

ДОВІДКА

Станом на сьогодні врятовано 2241 людей, 1337 запитів у процесі.

Якщо вам потрібна допомога, зверніться за телефоном Гарячої лінії 0-800-30-66-33 або напишіть на help@ffr.org.ua

Більше інформації можна дізнатися тут https://ffr.org.ua/need-help/

Підтримати евакуаційну діяльність Fight for Right можна тут https://www.gofundme.com/f/help-disabled-ukrainians

Ірина Виртосу, “День”

Ця публікація підготовлена у рамах спільної програми Європейського Союзу та Ради Європи «Партнерство заради належного врядування ІІ 2019-2022» та її проєкту «Посилення доступу до правосуддя через непозасудові механізми правового захисту для потерпілих від дискримінації, злочинів на ґрунті ненависті та мови ворожнечі у країнах Східного партнерства». Викладені в цій публікації думки жодним чином не можуть розглядатися як такі, що відображають офіційну позицію будь-якої сторони.

Читайте також