Денис Іванченко: «Проблема полягає в тому, щоб подолати страх»
Ми з Денисом знайомі вже декілька років. Познайомилися у Фейсбуці, коли я шукала собі другого коректора і редактора для одного з видавничих проектів. Ми колеги з філологічною освітою, що, як і спільна праця, допомогло досить швидко подружитися. Як і відкритість і впевненість Дениса вкупі з гострим і своєрідним його гумором.
Ми записували цей текст ще наприкінці листопада минулого року. У жовтні я була в Харкові на семінарі «Радість руху», що часом давало спрямування моїм роздумам. Всупереч усім правилам, я хотіла розпитати одразу про все – про доступність музеїв та культурних інституцій, про самостійність та мобільність незрячих, про фахові досягнення і складнощі. Тобто про той досвід, якого в мене немає і який тому і цікавий.
Це інтерв’ю, яке готувалося саме в цьому жанрі – бесіда з другом, але оформлена й для інших читачів – вийшло чи не найщирішим і найтеплішим з тих, що я робила. Між репліками ми говорили про те, що було поза інтерв’ю, а часом просто грали і жартували. Ми створювали цей діалог у перервах між справами і не закінчили його. Несподівано вийшов текст про шкільне й університетське навчання і його особливості для незрячого студента.
Десь, колись, уже в іншому світі, має бути друга частина – про змужніння, дорослішання, про права і пошук власного місця у житті. Хотілося б її зробити.
Однак і сказаного «в межах жанру» було досить, щоб почути і замислитися…
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – Привіт, Денисе! Що тебе просто зараз найбільше цікавить?
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – Я почав читати один наукпоп, відомий зараз. Про чоловіків і жінок. Поговоримо про те, що незрячі так чи так читають менше?
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – Ну, вони слухають.
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – Ну зрозуміло, це теж читання. Мене, скажімо, вводить у ступор література, кіно й всяке мистецтво на тему незрячих.
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – Ти таке читаєш?
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – Ні, але хіба “з-під палки”. Типу люди просять: «Подивись». А щодо мобільності, краще скажу, що в обговоренні орієнтування є дві крайнощі: несамостійним незрячим, яких батьки завжди водили за руку, наводять як приклад людей, які самі давно ходять і вже чогось досягли. Вони, ті розумахи, добре орієнтуються, а ти що, не можеш?
«– Давай, бери тростину й пішов! Стоп, куди? Ти не так ідеш, давай я з тобою пройдусь… Пішли, тааак, можеш же, коли хочеш… Куди, стіиииииииий, ямааааа! То й що, шо ти тростиною знайдеш? Я ж попереджаю, хочу, як краще!» – ось типовий монолог чуйних батьків, який чув від багатьох незрячих, з яким стикався і сам.
– Ну й, звичайно, варіант “Я сам (сама) все тобі принесу, мені легше, щоб ти був (була) вдома!”
– Проблема ж полягає в тому, щоб подолати страх. Особисто в мене емансипація відбувалася через те, що дуже-дуже треба було самому кудись іти: в банк, наприклад, аби переказати гроші. Я був готовий до конфліктів, оскільки маю ще інші проблеми зі здоров’ям, тому певні підстави боятися у дружини й мами є. Друге – це гумор. Люди часто питають: “Хто вас випустив на вулицю?” Я на це кажу, що в клітці закінчились банани, тому я порвав кайдани, зламав пута й пішов!
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – Так, це правда. Мені пощастило в тому, дружні стосунки у мене виникли вже з самостійними і навченими незрячими. Понад те – з Петербургу до мене просто приїхала самостійно Алія. І тут я зрозуміла, що вона у Києві справляється краще за мене. Ну й про рідкісне явище: наскільки воно рідкісне, доходити до мене почало кількома роками пізніше. Як і те, чого це їй вартувало. Але зняло з мене всяку потребу няньчитися, панькатися і втрачати свідомість, бачачи незрячу людину з тростиною. Я навіть можу не допомагати, щоб подивитися, як саме він / вона взаємодіє з простором.
– Про банани зараз поговоримо. На банани треба заробляти. Ми на цьому з тобою знайомилися, ти був коректором книги “Очі сліпих”. Філфак Національного університету ім. Тараса Шевченка, правильно?
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – Так, про цей філфак у мене є своя історія. Історія, яку обіцяв розказати приватно, але дуже хочу публічно, ніде цього не розказував.?Словом, 2007-й рік, травень. Поїхала моя мама в Київ, у відрядження. А разом з тим вирішила поїздити по університетах, спитати, що і як: як проходять іспити незрячі, до чого готуватися.?У якомусь інформаційному центрі нашого «Шеви» (університет ім. Т.Г. Шевченка. – Ред.) їй нічим не допомогли, я навіть не знаю, куди вона потрапила. А от у Драгоманова вона говорила з кимось із філологічного факультету. її налякали й сказали рішуче «ніт!». Мовляв, от у нас нещодавно навчалася дівчинка, так з неї всі знущалися. На вашого сина чекає те саме, подумайте! Приїхала вона, вся в сльозах.
– Не плач, кажу, та не журися, щось придумаємо. Дзвоню своєму приятелеві Євгенові Свєту: він тифлопедагог і багато з чим стикався. “Женю, що робити?”
– “Та нічого не робити просто йди і подавай документи з покер-фейсом! Тобі ніхто не має права відмовити, до того ж, зараз діють квоти й ти вступаєш поза конкурсом. Але йди у приймальну з диктофоном: в разі чого, аби було що надати суду!”. Я так і зробив, готувався все пояснювати: про Брайль, скрінрідери, про свої виграні олімпіади. Але нічого такого не сталося: уявіть, мене просто спитали, як я зможу скласти іспити!
– Я пояснив, що це можна зробити двома способами: усно або ви, університет, знайдете фахівця, що знає шрифт Брайля. Вони порадились і на засіданні приймальної комісії вирішили, зваживши на добрі оцінки й олімпіади, зарахувати мене без іспитів.
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – А шкільний атестат з відзнакою?
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – Я, чесно кажучи, не пригадую, з відзнакою він, чи ні. Але профільні предмети – 11.
– Коли я вступав до університету, зі здоров’ям було трохи гірше, ніж зараз. Тоді не думав, що зможу колись хоч трошки ходити самостійно – це не було безпосередньо пов’язано з порушенням зору. Я їздив на пари з мамою, яка цілими днями чекала на мене в коридорі. Пізніше вона зустрічала мене лише після пар і не працювала під час моїх сесій. Але оце “лише після пар” – справжня переможенька, бо коли вступав, ходив не з тростиною, а з опорною палицею. Зі мною в групі ніхто перші дні не спілкувався, хоча на парах щось толкове намагався говорити. Все почалося на 4-й день: я просто запитав, що їм розказували в бібліотеці, куди я не пішов? Всі, перебиваючи одне одного, почали: “Там книжки роздавали… Розказували, як користуватися бібліотекою! А ти як читаєш? Чи ти не читаєш, тільки пишеш?”
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – Словом, просте запитання “зробило” в їхніх очах мене звичайною людиною. А далі вже ставав самостійнішим: одногрупники підказували, де яка авдиторія та інші об’єкти.
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – А читати-писати-Брайль – не питання? Які роки? Диктофони були вже?
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – Та все було, це 2007– 2014. Я шарашив Брайлем, чим викликав жвавий інтерес.
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – Ага, стукає, заважає. Лаялися?
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – Трошки, але я потім “покаявся” і приходив з ноутом.
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – Брайль можна вже в принципі відмінити на тлі технічного прогресу, чи хай побуде?
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – Брайль тільки в деяких випадках можна геть не використовувати, а так, писати для запам’ятовування краще, ти ж сама знаєш. Моя дружина, Юля, вивчала англійську й іспанську, а я – українську мову й літературу. І от, у неї знаєш скільки було конспектів? Три сумки в клітинку! Такі ото, як люди в 90-х по електричках возили городину в Київ. Три повних сумки! Це мінімум, десь є ще!
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – О, і усі у вас списували, правда? А ще диктофони… Благодать для групи.
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – Ну щодо прямо списували, то ні, просто підказували. Бо ми, звичайно, прийшли отримати освіту, а багато з наших одногрупників – диплом. А диктофони – це не панацея, щиро кажучи. Бо знову переслуховувати те саме, аби вичленувати щось корисне – неефективно. Хоча, якщо предмет складний, там все корисне й диктофон – твій найкращий друг. Так хай себе не піарить – хай людЯм поможе!
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – У мене два ящики столу конспектів за пять років. Філфак Драгоманова, українська філологія. “Філолухи”, тобто за внутрішнім статусом філологів я дещо нижче стою…
Скажи, от в Національному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова є факультет спеціальної та інклюзивної освіти. І кафедра офтальмопедагогіки (раніше – тифлопедагогіки), яку відкрили за рік по тому, як я випустилася. Тобто я знаю, що у корпусі філфаку незрячі викладачі й студенти останні понад двадцять бувають, навчалися і навчаються. Але я нічого не знаю про Національний університет ім. Т.Г. Шевченка. У вас з Юлею були якісь попередники, викладачі вже знали, як взаємодіяти, як навчати?
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – Попередники були, звичайно, але викладачі ж міняються. Хоча у Юлі навіть не скажу, вона викладачів, які добре знали, як працювати з незрячими, не зустрічала. У нас із Юлею були трошки різні стратегії й настанови: вона більш вимоглива до себе й хотіла робити от майже точно, як всі. Просила когось допомогти з табличками, схемами тощо. Я ж намагався трошки пристосувати викладання до себе, а трошки – себе до викладачів. Схеми й таблички сам не використовував, а намагався їх адаптувати й записати собі іншим способом, аби розуміти. Все інше складав або усно, або набирав на комп’ютері й роздруковував. Юля ж йшла іншим шляхом: будь-якою ціною зробити так, як вимагають! І якщо вже не могла дотриматись якоїсь вимоги – це трагедія була страшна! Її любили за це, а мене любили за те, що я чітко знав міру власних можливостей: намагався домовитись, як вибудувати роботу
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – Я думаю, це правильніший підхід. Знаю, як складно працювати користувачам програм екранного доступу з табличками, і саме дівчата здебільшого й просять мене інколи допомогти. Бо дуже тяжко відрізнятися від усіх і не могти зробити щось самотужки.
– А було таке, що хотілося вимагати дотримання норм законодавства чи базових прав, якось захищатися від оточення?
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – Було, трохи розкажу. Ще на першому курсі, коли мені треба було показати, де розташований туалет, частина групи, мабуть, подумала, що мене треба ледь не довести до унітазу, а може, й щось більше. Ну і, як я потім дізнався, лідерка цієї частини заявила: “Чого я маю возитися з тим інвалідом?” І от до чого це призвело: інша частина групи щиро на це образилась, двоє дівчат запросили мене на пиво й розповіли про цю штуку. І з цією, “не інвалідною” частиною ми досі спілкуємось. Інший випадок був з викладачкою (імені не називатиму, бо вона “покаялась”). Я набирав конспект на ноуті, а вона вирішила, що мені не цікаво, тому я сиджу й граюся в іграшку. Після взаємних підколювань конфлікт залагодився.
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – Денисе, тобто дружнє спілкування і навчання – це праця з обох боків. Скласти лапки на черевці і завмерти не допоможе. Але стривай, ти не киянин. В коридорах університету ми з колегами якось заблукали і розминулися, кумедний був випадок. І от, ти вступаєш, спочатку допомагала мама, а що було далі?
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – Так кажу ж, одногрупники далі вже розповідали, що і як. У мене труднощі були лише з підвалом – там неясно, де які авдиторії.
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – А коли сам почав ходити? Чи не почав?
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – На другому курсі. Коли одногрупники показали, що і де, тоді й почав. Але, сама розумієш: там всі ходять разом, самому не так часто доводилось ходити. Хіба у своїх індивідуальних справах.
Чи ти не про універ а про взагалі? Якщо так, то по знайомих маршрутах – лише років у 25. У супермаркет – десь тоді ж, я думав раніше, що це неможливо. Але є в цьому й переваги: консультант може тобі підказати якусь акцію, котру ти не зауважив, або що купити краще, а чого краще цього тижня й не купувати!
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – А який з предметів філфаку був найскладніший і чому? Чи було щось абсолютно недоступне для незрячого?
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – Фонетика, ясна річ, абсолютно недоступна. Всі ці огублення, хвильки-носики… Усно її складав, ще й за підказки іншим викладачка мене виперла з авдиторії вперше в житті!
– Найскладніші, мабуть, були всі на першому курсі. А далі – все просто і звично.
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – А на собі вимову звуків ніхто з викладачів не намагався показати?
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – Що на собі показати? Фонетику? Я б не наважився мацати губи й носи викладачів.
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: А, до речі, яка школа була?
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – (Рапортує) Школа-інтернат № 5 ім. Якова Петровича Батюка!
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – Досвід гуртожитку? Незрячий в гуртожитку – це як, страшно?
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО:- У гуртожитку не жив, в мене живе тітка у Києві. Хоча про наш гуртожиток ходили легенди. Розпуста, богема і всяке. Трохи шкодую, що не жив там, але трохи…
Взагалі, цей розрив між школою й вишем колосальний!
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – В чому розрив?
ДЕНИС ІВАНЧЕНКО: – Люди не завжди можуть зрозуміти новий ступінь свободи – ти сам вирішуєш, що записувати, а що ні, наприклад. Приходити на пари, чи ні – ніхто тобі по сраці не надає вже, як з таким жити?!
– В інтернатах всі, хто має більше п’яти звивин – відмінники й королі, а у відкритому світі це дещо інакше. Добре, що марнославство – не моя слабкість, а багатьох “королев”, скинутих з трону величі й краси, це страшенно ламало! Я не жартую, до речі.
ЮЛІЯ ПАТЛАНЬ: – Я розумію, що не жартуєш. Оце ми до важливого підібралися…
(Далі – буде…)
Юлія Патлань
