Люди, які змінювали світ. Індійські історії становлення освіти для незрячих.
Ми у Європі добре знаємо історію розвитку європейської освіти та спеціальної освіти, дещо гірше знаємо американську історію, до якої завжди можемо звернутися через посередництво тієї ж англійської мови.
Але навіть фахівці майже не знають історію розвитку спеціальної освіти у країнах Азії, таких як Індія, Бірма, Таїланд, Японія, острови Океанії та ін. Мене здавна приваблює ця тема і вже декілька років я час від часу повертаюся до досліджень історії спеціальної освіти в Азії. На цьому шляху мене чекали декілька несподіванок та відкриттів. Перша з них була пов’язана з колоніальним минулим більшості цих країн і шляхами запозичення новітніх освітніх практик з Європи. Виявилося, що принципи та системи освіти запозичували, найперше, з Британії та США, і саме Британська імперія владарювала величезними землями Британської Індії.
Друга несподіванка стосувалася прогресивної ролі християнства та християнських місіонерів та місіонерок. Разом з новою вірою, вони несли освіту, грамотність, вміння читати й писати, знання англійської мови та системи Брайля тощо, якщо йдеться про спеціальні школи для незрячих. Звичайно, не у всіх і не завжди місіонерство було лише прогресивним, дискримінація, зневага, знущання, зґвалтування і покарання теж були. Але нові послідовники християнства зі світу племінних традиційних приписів та заборон, кастовості потрапляли до нової християнської громади або церкви, яка бодай проголошувала незрячим: «Не винен ні він, ні батьки його, але це для того, щоб на ньому виявилися справи Божі». І цей принцип був чимось абсолютно новим і небувалим для країн Азії. Він давав потужний поштовх до розвитку особистості незрячих. Звичайно, таких особистостей не були сотні. Але ті декілька десятків, яким пощастило ствердити себе і власну місію як серед зрячих, так і серед незрячих людей, надовго увійшли в історію становлення спеціальної освіти та громадських рухів незрячих.
Сьогодні я розповім про деякі факти з цієї історії. Вважають, що найпершу школу для незрячих в Індії створила 1887 року, через 103 роки після відкриття першої школи для незрячих сучасного типу у Парижі, британська місіонерка, міс Анні Шарп. Анні Шарп (Annie Sharp, 23.10.1858–25.04.1903) представляла Церковне місіонерське товариство у Лондоні (CMS); перед направленням на місіонерську працю до Індії вона працювала у супроводі незрячих у британському «Товаристві домашньої освіти незрячих», а надалі пройшла навчання у славетному Інституті Перкінса у США.
В останні роки було встановлено, що працю з незрячими розпочала в Амрітсарі ще 1886 року Сара Х’юлетт з допомогою незрячої новонаверненої християнки Айші, яка невдовзі стала проповідувати серед інших місцевих незрячих. Далі Айша довгі роки займалася євангелізацією (а отже, навчанням грамотності та читання Біблії) при місцевому шпиталі.
Однак саме Анні Шарп приписують створення Ремесленого дому для незрячих християн при шпиталі Св. Катарин в Амрітсарі, а потім – «Ремесленого дому для незрячих Північної Індії». Тут навчали читання рельєфно-лінійним шрифтом Вільяма Муна або Брайлем, залежно від здібностей та тактильної чутливості незрячого учня. 1905 року цю школу було перененсено до Раджпура, у Дерадун. Пізніш вона називалася Меморіальною школою Шарп (Sharp Memorial School). Перебувала ця школа під управлянням англіканського Церковного місіонерського товариства.
Другу у країні школу для незрячих дівчат у селі Палаямкотта, штат Мадрас, Південна Індія, створила 1890 року Енн Есквіт, направлена до Індії місіонеркою 1881 року.
Міс Енн Джейн Есквіт (Miss Anne Jane Askwith, 1851–30.09.1924) була ірландкою за походженням, місіонеркою Церковного місіонерського товариства (CMS) та Британського товариства розповсюдження Євангелія (CEZMS). Енн Есквіт працювала у створеній нею школі 30 років – з 1888 до 1918 року. Надалі школу було підпорядковано англіканській діоцезії Тируневеллі Церкви Південної Індії (TDTA School for the Blind, Pallamcottah, Madras). Існує декілька версій історії про постання цієї школи. За однією з них, до створення школи підштовхнув 1888 року незрячий хлопчих-жебрак, який приходив до звичайної початкової туземної місцевої школи. Вчителька школи намагалася підгодувати його і дати йому харчі та милостиню, але хлопчик збунтувався і став вимагати не милостині, а можливості вчитися так само, як навчають зрячих дітей. За іншою версією, біля джерел виникнення цієї школи стояла незряча індіанка, яка після прийняття християнства сховалася у церковному будинку від гніву та кари рідних. 1893 року було відкрито відділення цієї школи для шести незрячих хлопчиків у селі Паннавілай, за 23 милі від Палаямкотти.
Ці дві школи перебували під управлінням англіканських Церковного місіонерського товариства та Товариства розповсюдження Євангелія. Ще у Великій Британії Енн Есквіт спеціально зустрілася із розробником рельєфно-лінійного шрифту Вільямом Муном, який внаслідок цієї зустрічі видав Євангеліє від Іоанна та книгу для читання тамільською мовою «шрифтом Муна» для її школи. 1912 року Енн Есквіт розробила шрифт Брайля для тамільскої мови.
1902 року місіонери преп. Джошуа Ноулз та Лайстон Гартвейт опублікувати власний проект так званого «Орієнтального Брайля». Джошуа Ноулз (Rev. Joshua Knowles, ? – после 1918?) був місіонером Лондонського місіонерського товариства у князівстві Траванкур. Він праціював в Індії 20 років – з 1880 до 1900 рр. Як науковець, Ноулз розробляв так звані «універсальні» алфавіти для романізації (переведення на писемність латинкою) місцевих мов Індії. проработал в Индии с 1880 по 1900 гг. Його колега Лайстон Гартвэйт (James Grant Liston Garthwaite, 1833 – 21.12.1918) був урядовим перекладачем з мови малаялам, автором декількох підручників та посібників мовами каннада та малаялам, директором та інспектором шкіл в Мадрасі. Він служив в Індії 43 роки – з 1857 до 1900 року.
Ноулз та Гартвейт працювали для Іноземного Біблійного товариства (FBS). Передбачалося, що розроблений ними «орієнтальний Брайль» стане єдиним адаптованим англійським Брайлем для незрячих, які розмовляють 13-ма мовами Індії. Цей варіант адаптації системи Брайля був прийнятий Британським та іноземним Біблійним товариством для друку Св. Письма східними мовами, і тому його розпочали досить широко впроваджувати в Індії. «Орієнтальний Брайль» використовували для мови маратхі також і американські місіонери у вже згадуваній школі Дадар у Бомбеї. Існували також системи Брайля Ширреффа (Shirreff) для мов урду та хінді у Північній Індії, Брайль для мов майсур та каннада, Брайль Чаттерджі (для мови бенгалі) та низка інших, пізніших розробок. Запровадити ж єдину універсальну систему Брайля вдалося вже після набуття Індією незалежності. Працю над розробкою універсального Бхарті-Брайля (“Bharti Braille”) було завершено лише 1951 року.
У липні 1900 року Анна Міллард у Бомбеї заснувала школу для незрячих при Американській місії серед маратхі. Міс Анна Міллард (Anna L. Millard, ? – 12.10.1935) була американкою, співробітницею The American Board of Commissioners for Foreign Missions. Вона служила місіонеркою в Індії у 1887–1925 роках, а потім повернулася до США.
З 1920 до 1948 року заснована нею в Бомбеї школа для незрячих дівчат називалася школою Дадар (American Mission School for the blind, Dadar, Bombay). Ця школа існує й досі під назвою Srimati Kamla Mehta Dadar School for the Blind, Mumbai (SKMDSB). Усі місіонерські християнські школи для незрячих в Індії останньої чверті ХІХ – поч. ХХ століття спиралися на підтримку і чималі кошти та пожертви, які залучали з Європи та США.
Дещо пізніше, ніж місіонери-європейці, школи для незрячих починають створювати самі незрячі. Насамперед, це мали бути визначні особистості з гарною освітою та високим соціальним статусом, які втратили зір у зрілому віці. Деякі з них були християнами і не лише християнами, а й пасторами. У такому разі вони сполучали власну пасторську та місіонерську практику з особистим досвідом незрячої людини.
Третя школа для незрячих в Індії, Калькуттська школа сліпих, яка постала як Industrial Home and School for Blind Children, ставши потім Calcutta Blind School, розпочинає відлік свого існування з 1887 року, а офіційно існує з 1894 року. Їі заснував у власному домі Лал Біхарі Шах, індійський християнин, якого називають «батьком незрячих Індії», ще 1887 року, тобто одночасно з виникненням першої в Індії школи для незрячих, започатковані білою британською місіонеркою Анні Шарп. Але історія Лал Біхарі Шаха, яку я дуже люблю, заслуговує на окрему розповідь наступного разу…
Юлія Патлань
