«Мої однокласники мене принижували, а наша класна керівниця просто в усьому звинувачувала мене»
Привіт, мене звати Настя, мені 17 років, і цьогоріч я закінчую школу. Хочу поділитись власним досвідом та розказати про проблеми, які я, як людина з інвалідністю, мала під час навчання.
Часто людей з інвалідністю сприймають саме через ознаку інвалідності, але при цьому не заглиблюються у пізнання особистості та внутрішнього світу людини. Найчастіше це трапляється саме в шкільному віці, коли діти відкриті до спілкування, але часто не можуть зрозуміти відмінностей у тих чи інших речах, а тому дорослим потрібно пояснювати, чому відрізнятись – нормально. Але, на жаль, часто батьки також сприймають інвалідність, як вирок, а тому стереотипи переходять з покоління в покоління, а людей, що страждають від них щоразу більшає.
З власного досвіду навчання в українській школі можу сказати, що дітей з інвалідністю не дуже охоче беруть на навчання у не спеціалізовані школи. Наприклад, коли мама хотіла віддати мене до школи, то керівництво закладу запропонувало перевести мене на індивідуальну форму навчання та навчатись вдома. Зрозуміло, що це ніяк не сприяє ані налагодженню спілкування з однолітками, ані впровадженню інклюзії в українській школі. Напевно, цей стереотип викликаний думкою, що людина з інвалідністю не може самостійно контролювати свої дії та стежити за собою, а отже потребує завжди супроводу та сторонньої допомоги. І саме тут я б хотіла спростувати думку суспільства про те, що «таких» людей потрібно жаліти, адже вони «бідні та нещасні».
Жаліти нікого не потрібно, бо це принижує гідність та ставить одних людей вище за інших, натомість краще потурбуватись про повну доступність будівель шкіл та прилеглої території для учнів з різними видами інвалідності.
Проблема доступності є однією з тих, що я відчула на собі. У школі, де я вчилась перші сім років (про те, чому я була змушена змінити школу розповім в одному з наступних абзаців, бо це окрема історія), не було поручнів біля входу, а тому підійматися в приміщення, особливо взимку, для мене було просто неабияким стресом, враховуючи що й так погано ходила. Якщо говорити про візок, то в більшість шкіл мого міста він просто не зможе заїхати через відсутність пандусів. Хоча цю проблему легко вирішити, керівництву все ж легше перевести дитину на домашнє навчання, ніж почати щось робити для вирішення проблеми доступності школи. Не можу не сказати, що це є явним порушеннями умов одразу трьох статей Конвенції про захист прав людей з інвалідністю.
Перш за все статті 5 “Рівність і недискримінація”: у ній йдеться про заборону будь-якої дискримінації за ознакою інвалідності й гарантують особам з інвалідністю рівний та ефективний правовий захист від дискримінації на будь-якому ґрунті. Не менш важливими є порушення статті 9, що має назву “Доступність”. У ній йдеться про те, що держава зобов’язана виявляти й усувати перепони й бар’єри, що перешкоджають доступності, що стосуються будинків, доріг, транспорту й інших внутрішніх та зовнішніх об’єктів, зокрема шкіл, житлових будинків, медичних установ та робочих місць. Порушення цих статей викликають порушення статті 24 “Освіта”, у якій йдеться про те, що держава повинна забезпечити право людей з інвалідністю на освіту без дискримінації, а під час реалізації цього права особи з інвалідністю не повинні виключатися через інвалідність із системи загальної освіти, а діти з інвалідністю – із системи безоплатної та обов’язкової початкової або середньої освіти.
Якщо говорити про важливість толерантного ставлення вчителів, то вперше я відчула його суттєво у п’ятому класі, коли у нас змінилась класна керівниця. Саме з того моменту стало помітним неприязне ставлення моєї нової класної керівниці, що виражалось, наприклад, у прагненні перевести мене на індивідуальне навчання, а згодом і у заниженні оцінок, бо «мені так буде краще» і це саме у той рік, коли я переходила в іншу школу. Окрім того, також були випадки, коли мої однокласники мене принижували через те, що «у тебе око косе» або ж «ти як верблюд», а наша класна керівниця просто в усьому звинувачувала мене, хоча об’єктивно моєї вини там не було. Що мене найбільше дивує й досі, навіть директор після скарг моєї мами та прохання поговорити з моїми кривдниками, щоб хоч трошки полегшити мені життя, став на сторону моїх кривдників, і знущання так і не закінчились. Хоча варто зазначити, що були й вчителі та вчительки, які дуже прихильно до мене ставились, одна з таких навіть пообіцяла забрати мене до себе в клас на наступний рік, але, на щастя, в цій школі я більше не залишилась.
Не одна я у своєму старому класі мала інвалідність: був ще хлопчик, який мав ще гірші порушення. Якщо чесно, то ставлення моїх однокласників до нього виявилось не однозначним: в очі вони з ним дружили, але насправді вважали його «не таким», тому іноді не обходилося і без принижень. Так сталось, бо у його мами були гроші, через які однокласники й намагались з ним «подружитись» заради вигоди. Що ж стосується ставлення класної керівниці до цього хлопчика, то воно було лояльнішим, ніж у моєму випадку, але знову ж таки, лише тому, що вона вбачала в тому власну вигоду. Саме такі ситуації, на мою думку, даються нам у житті, аби побачити, наскільки деякі люди можуть бути жорстокими та корисливими у будь-яких ситуаціях.
У попередніх абзацах я розповідала здебільшого про негативні моменти, з якими стикнулась під час навчання у першій школі, тобто з 1 по 7 клас, але мушу визнати, були там і позитивні моменти. Так, наприклад, те, що мені не можна було займатись на фізкультурі, а тому було дозволено сидіти в класі, дало мені важливі навички планування, адже за 45 хвилин можна зробити так багато, якщо дійсно захотіти. Другим, але не менш важливим плюсом стало те, що на уроках праці, коли у мене не виходило вишивати, мене не змушували, тому була можливість почитати книгу, а вдома спробувати ще раз і здати роботу наступного разу.
Що ж стосується мого найголовнішого життєвого уроку, яке вдалось засвоїти саме через навчання у цій школі: людей не потрібно розділяти на «правильних» чи «неправильних».
Як я вже писала у абзацах вище, перебування у цьому навчальному закладі було просто нестерпним, але одного прекрасного дня моя краща подруга сказала, що хоче переходити у Вінницький технічний ліцей, один з найкращих навчальних закладів мого міста, і запропонувала мені спробувати свої сили на вступних випробуваннях. Після розмови з мамою, ми дійшли висновку, що найправильнішим рішенням буде перейти в іншу школу. Чому? Було дві причини: по-перше, так як ліцей приймає учнів лише на 8 клас, то колектив буде новий для всіх, а отже легше адаптуватися, а по-друге, там дають хороші знання, а вчителі дуже добрі та не розділяють дітей за жодною ознакою, а ставляться до всіх на рівні.
Також одразу відчутне ставлення директора до учнів, яке кардинально відрізнялось від директора попередньої школи, адже Степан Корнійович (директор ліцею) дуже уважний та завжди підходить на перервах та питає «Як у тебе справи?» або ж «У тебе все добре?» і при цьому завжди посміхається.
Безумовно, не обійшлось і без прикрих ситуацій, як-от коли на першому курсі( 8 клас) ліцею мій одногрупник кинув в групу фото якогось чудовиська і написав, що це схоже на мене, але суттєва відмінність від попередньої школи полягала в тому, що мої однокласники (здебільшого дівчата, бо в нас в класі їх близько 20) заступились за мене та довели йому, що знущатися, робити такі вчинки не можна.
Іншого разу, коли я була на 2 курсі (9 клас), а учні з першого курсу просто через те, що я їм чимось не сподобалась ( хоча ми навіть знайомі не були), почали знущатися з мене: кидали сніг прямо в лице і тому подібне. Коли це стало просто нестерпним, я розповіла однокласникам, а дівчата з класу «розібрались» з цими людьми і після того все закінчилось. Ставлення вчителів до мене також було зовсім іншим, ніж у минулій школі, бо підтримували та захищали мене, особливо вдячна я вчительці з англійської. До речі, це саме вона запропонувала мені зареєструватись для участі у школі «Лідерка». Саме все, що описане вище й демонструє важливість того, щоб у вчителів було вміння пояснити дітям, що люди можуть відрізнятись і це нормально.
Насамкінець мені б хотілось дати декілька порад дітям з інвалідністю, які зараз навчаються в школі:
- Якщо Вас ображають, не бійтесь говорити про це батькам, класному керівнику чи директору. Головне просто сказати.
- Ця порада скоріше батькам. Якщо Вашу дитину хочуть перевести на індивідуальне навчання, але для цього немає причин, просто наполягайте на тому, що Ви не хочете змінювати форму навчання.
- Якщо Вас не чують вчителі та навіть директор, а знущання продовжуються, порадьтеся з батьками та спробуйте змінити школу та колектив.
- Ніколи не замовчуйте та не тримайте в собі проблеми, краще одразу розповідайте про все батькам, і тоді я впевнена ви разом зможете знайти вихід з будь-яких ситуацій.
Дякую за те, що прочитали мій блог. Сподіваюсь, вам була корисна інформація, а моя історія змогла довести, що завжди можна знайти позитив та вихід з будь-якої ситуації, головне – мати підтримку та не боятись говорити про проблеми відкрито.
Анастасія Біла
