Чоловіки, які змінювали світ. Володимир Забаштанський
Володимир Омелянович Забаштанський (1940 – 2001) – український поет, перекладач, лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка. Народився у жовтні 1940 року на Вінниччині, в с. Браїлові. Навчався у сільській семирічці, у будівельній школі на Донбасі, працював бутоломом (каменеломом) у кар’єрах. Від нещасного випадку на вісімнадцятому році життя втратив зір і руки.
Після лікування вчився у школі робітничої молоді, отримавши повну середню освіту, працював в УТОСі, вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, який закінчив 1969 року з відзнакою. Перша збірка віршів «Наказ каменярів» з’явилася друком 1967 року. З 1968 по 1993 роки очолював Республіканську школу-студію «Кобза» при видавництві «Молодь». Перекладав з російської, білоруської, туркменської, осетинської та інших мов.
За життя вийшло 12 основних збірок поета і безліч публікацій у пресі. В 1986 році за збірку поезій «Запах далини» удостоєний Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка. Лауреат премій ім. Миколи Островського (1974), Євгена Гуцала (2000), Володимира Свідзінського (2001).
Був одружений. Прожив лише 61 рік. В СРСР людей з інвалідністю «не було», принаймні, не на видноті, окрім кількох ветеранів, поетів, музикантів.
19 жовтня 2008 року був відкритий Літературно-меморіальний музей В. О. Забаштанського у Браїлові у стінах браїлівської школи його імені. 30 травня 2014 року у Вінниці з’явилася вулиця Забаштанського, у 2017 році рішенням сесії Браїлівської селищної ради було започатковано премію імені Володимира Забаштанського. 5 жовтня 2017 року на подвір’ї Браїлівської школи було споруджено та урочисто відкрито пам’ятник Володимиру Забаштанському.
Цього року Володимирові Забаштанському могло б виповнитися лише 80. Але, думаю, не помилюся, якщо скажу, що його творчість і його самого вже забувають… І як би красиво не виглядали скупі рядки біографії – вже ніхто не знатиме справжню ціну досягнень незрячої людини без обох рук у такому недалекому минулому…
Володимир Забаштанський
“Віра в людину”
Треба хліба людині й металу,
Треба музики і п’єдесталу,
Та, мабуть, над усе до загину
Треба віри людині в людину.
Що людина без віри в людину:
В сивий смуток і радість дитинну,
В людські очі, думки і дороги
Без найменшої перестороги.
Люди можуть за віру картати,
Можуть навіть на горло скарати,
Відібрать в тебе волю єдину,
А ти все-таки вір у людину.
З тої віри, як дуб з жолудини,
Віра в себе гілкує щоднини,
Віра в матір, у друга й дружину
Тужавіє із віри в людину.
Вона корінь отой, що до скону
Живить соками стовбур і крону.
Коли ж дерево в корінь підтяти,
Жить не буде, хоч буде стояти.
Стрінеш душу, блукаючу всюди,
Котрій віри не ймуть більше люди.
Ти повір в її долю полинну
І тим самим врятуєш людину.
Пронеси крізь роки і негоду
В серці віру нескорену й горду
Віра в рідну твою Батьківщину
Починається з віри в людину.
Юлія Патлань
