Чоловіки, які змінювали світ. Нілкантрай Чхатрапаті.
Нілкантрай Даябхай Чхатрапаті (1854 – 11.09.1922), лікар, хірург, керівник Медичної школи в Ахмедабаді, викладач анатомії та психології, директор Меморіальної школи Королеви Вікторії для незрячих у Бомбеї
Колоніальна Британська Індія, екзотична країна таємниць і загадок, на початку ХХ століття мала, лише за офіційною статистикою, понад 600 тис. незрячих. Мала вона і декілька шкіл для них, які усі навряд чи охоплювали 100-200 місць для учнів. Більшість цих шкіл створювали британські та іноземні християнські місіонери, і це був дуже прогресивний крок уперед з повної безграмотності та відсталості. Незрячими в ті часи були переважно люди з індійських племен і нижчих каст, тобто неєвропейці, і для них не було жодної можливості навчитися бодай початковій грамоті, в тому числі через кастову систему і особливості британського колоніального урядування. Ну, хоча б тому, що колоніальна освіта в Індії була побудована англійською мовою, і щоб вчитися, корінним індійцям різних рас, народів і племен треба було знати англійську і могти оплатити навчання.
Рушіями розвитку системи навчання незрячих були ті рідкісні люди, які втрачали зір у зрілому віці, вже маючи освіту, вагу в суспільстві, необхідні знання і особистісні риси характеру, які б не дали зламатися після втрати зору і спонукали продовжувати ще активнішу діяльність, ніж та, яку вони вели, коли були зрячими. Лише в нових сферах. Нових не лише для них особисто, а й для індійського суспільства в цілому.
Сьогодні я розповім про одного з таких нечисленних піонерів медицини та освіти незрячих в Індії. Він був індусом та індуїстом, тобто неєвропейцем та не християнином, що значно ускладнювало отримання освіти і фахову кар’єру у колоніальному суспільстві останньої третини ХІХ – 20-х років ХХ століття. Незалежність Індія здобула лише через 25 років по смерті д-ра Нілкантрая Даябхая Чхатрапаті.
Він народився 1854 року і отримав початкову освіту в Бароді, а британську освіту – в Ахмедабаді, де закінчив середню місіонерську школу. Потім він поступив до медичного коледжу Гранта, де отримав фах магістра медицини та лікаря-хірурга (L.M. & S). Шлях медика Чхатрапаті розпочав в Ахмедабаді.
Близько 1879 року його попросили відкрити благодійний диспансер поблизу станції Ахмедабад, в Ранходлалі. Невдовзі очолюваний ним диспансер став отримувати урядові та муніципальні гранти і був перетворений на повноцінну лікарню. Працюючи тут, незабаром доктор Нілкантрай набув репутації грамотного та уважного лікаря та хірурга. Нілкантрая запросили на урядову службу. Він став помічником хірурга у цивільній лікарні м. Ахмедабада і мав власних підлеглих. Пацієнти отримували тут і медичне обслуговування, і хірургічну допомогу. До лікарні було приєднано місцеву медичну школу, яка потім стала медичним училищем. У ті часи гуджаратці, особливо індуїсти-вегетаріанці, були проти медичних професій і багато хто з них після прийому до училища кидав його, коли їх змушували робити хірургічні операції, тобто, «різати людей». Доктор Нілкантрай спрямував багато зусиль на заохочення медичної освіти серед місцевого населення і невдовзі став відомим вчителем анатомії та фізіології у медичній школі. Його повага до учнів зробила його таким популярним, що про нього казали не «лікар Чхатрапаті», а «Мотабхай» (старший брат). Його лікарська практика швидко стала дуже прибутковою. Чхатрапаті цікавився досягненнями медичної науки, писав статті до медичних журналів і його публікації є цінним внеском до історії розвитку медицини в Індії.
Доктор Нілкантрай гостро відчував брак науково-популярної літератури для людей у селах, які б давали загальні знання і вказівки щодо поширених хвороб і шляхів їхнього уникнення. Він написав таку книжку мовою гуджараті. Вона називалася «Подруга жінки», даючи загальні вказівки жінкам про те, що вони мають робити і чого уникати під час місячних, вагітності тощо. Це була одна з перших книг для гуджараті на цю тему. Також він підготував і видав популярні книжечки для народу «Основи здоров’я», «Догляд за хворим» та інші. Він лікував від опіумної залежності опіумних наркоманів та п’яниць.
Доктор Нілкантрай дуже добре грав у теніс. Але приблизно 1892 року, коли він грав у теніс у клубі в Ахмедабаді, його друзі та оточення помітили, що він робить несподівані та неочікувані помилки у грі. Стало зрозуміло, що щось відбувається з його зором. Тоді це був успішний лікар-хірург віком 38 років. Його оглянули спеціалісти з хвороб очей у Бомбеї, але діагностувати проблему не вдалося, окуляри не допомагали, а зір почав погіршуватися з місяця в місяць. Доктор Нілкантрай перестав писати статті для медичних журналів. Тоді редактор журналу «Ланцет», який дуже цінував його статті, запитав, через що він перестав надсилати матеріали. Доктор Нілкантрай відповів, що так сталося через порушення його зору. Він попросив дозволу надіслати до журналу історію власної хвороби і запитати думок медиків-експертів. Таким чином було висунуте припущення про можливу атрофію зорових нервів. Цей діагноз пізніше підтвердили хірурги-офтальмологи у Бомбеї. Атрофія зорових нервів і досі вважається невиліковною.
Доктор Нілкантрай звільнився з урядової служби. Він змирився з тим, що втратив зір і не має жодних перспектив його відновлення. У цій новій ситуації він вирішив утримувати себе постійно зайнятим. Він користувався послугами зрячих супутників, а його зрячий секретар також читав йому книги. Доктор Нілкантрай вважав, що саме відсутність роботи або занять, які призводять до втрати цікавості до життя, і робить життя незрячого нещасним і нездоровим. Коли він ще бачив, серед його знайомих було декілька людей, які втратили зір, стали бездіяльними, почали хворіти і швидко від того померли.
Через це він сам, незважаючи на власну сліпоту, вів активне життя. Наймав людину, яка йому читала й інформувала про різні події, писав статті для журналів, продовжував ходити всюди, як і раніше, зустрічався з друзями та знайомими у клубах та на інших різноманітних зустрічах.
Далі він замовив з Бомбея книги, які стосуються незрячих, а також видання рельєфним шрифтом Вільяма Муна. Доктор Нілкантрай також листувався з одним зі своїх колег, який уже став пенсіонером і дізнався про те, що Нілкантрай втратив зір. Цей колега писав йому підбадьорливі листи і надіслав багато книг про сліпоту.
Так Нілкантрай дізнався про все, що робилося для незрячих людей у Британії та інших країнах. Потім він налагодив контакт з Національним інститутом сліпих у Лондоні і отримав від них аркуші з рельєфним алфавітом Брайля та інше приладдя для письма й читання незрячих. Він опанував шрифт Брайля і передплатив собі британський брайлівський журнал для незрячих «Прогрес» та інші журнали з Англії та Америки, які тепер міг читати самостійно.
У 1895 році він усвідомив, що в Індії була величезна кількість невиліковних незрячих людей і що не існувало засад для їхньої освіти та працевлаштування. Тоді Нілкантрай вирішив сам заснувати школу для незрячих. Через друзів він став дізнаватися, що робилося для незрячих в інших країнах та регіонах і князівствах колоніальної Індії. Саме в цей час Нілкантрай дізнався, що в Амрітсарі місіонери навчали незрячих дітей. Нілкантрай поїхав до Амрітсара і познайомився з усім, що там робили для незрячих.
Після його повернення приблизно в 1896 році, він вирішив заснувати школу для сліпих в Ахмедабаді. Для навчання незрячі в Індії мали знати англійський брайлівський алфавіт для початкової, або, як вони там називалися, вернакулярної (туземної) школи. Існували десятки місцевих мов, алфавіт яких відрізнявся від санскриту. Тому Нілкантрай вважав дуже важливим підготувати адаптацію англійського шрифту Брайля, яка б відповідала більшості цих мов. Так розпочалася тривала праця групи видатних педагогів Ахмедабада, які довго розглядали питання про введення Брайля до початкових туземних шкіл. Врешті-решт вони запропонували адаптацію англійського Брайля до місцевого просторіччя. Цей варіант рельєфного шрифту відомий як Нілкантрай-Брайль (Брайль доктора Нілкантрая). Основний принцип адаптації, покладений у його основу, є таким: наскільки це можливо, усі знаки Брайля мають вказувати на однакові або подібні звуки в усі мовах. Відтоді Нілкантрай-Брайль застосовувався майже в усіх школах провінції Бомбей та в деяких інших школах впродовж 50 років – до повної урядової уніфікації Брайля у вже незалежній Індії – Бхараті Брайля, розробленого спільно з експертами і на принципах, прийнятих ЮНЕСКО.
Після адаптації англійського Брайля в 1895 році доктор Нілкантрай заснував у своєму сімейному будинку в Ахмедабаді першу школу у своєму регіоні. Перші учні цієї школи були діти з дитячого будинку в Ахмедабаді. Але приблизно через два роки ці перші учні померли і справу довелося розпочинати наново. Доктор Нілкантрай скористався підтримкою місцевого товариства освіти і почав отримувати урядову субсидію. Школа потроху зростала, засновник почав приймати на навчання і дівчат.
Ця школа була лише денною, без постійного мешкання вихованців у ній. Навчали читанню, письму, арифметики, деяким ремеслам – виготовленню виробів з очерету, шиттю, праці з бісером, плетінню зі стрічок, а також музики. Незабаром цей заклад завоював ім’я та славу у цілій провінції і почав отримувати державні гранти та пожертви від громадськості.
До 1901 року в цій школі було близько 4 учнів-дівчат і загальна кількість учнів зросла до 20. У 1901 році померла королева Вікторія, а громадськість Бомбея (нині – місто Мумбай) зібрала кошти для увічнення пам’яті про визначну королеву, якій підкорялася й Індія. В листопаді 1901 року була зібрана значна сума коштів й ухвалене рішення про заснування урядової школи сліпих у Бомбеї. Доктора Нілкантрая добре знали за його працею в Ахмедабаді і йому було запропоновано приєднатися до нової інституції у Бомбеї.
Він зробив це в інтересах загального добробуту усіх незрячих, але спочатку неохоче, бо школа у Бомбеї була розрахована лише на хлопчиків. У 1902 році доктор Нілкантрай переїхав до Бомбея разом із усіма учнями-чоловіками з його школи. Незабаром до них приєдналися і дівчата. Так було започатковано Меморіальну школу Королеви Вікторії для сліпих у Бомбеї, яка існує у Мумбаї і досі. Школа має власний вишуканий будинок.
На той час навчання у школі тривало 5-7 років. Для учнів, які завершили навчання, найбільшою проблемою була робота. Деякі випускники-музиканти могли утримувати себе, навчаючи музики зрячих людей. Деякі, з допомогою друзів, могли мати певний прибуток, виготовляючи вироби з тростини на продаж. Але деякі учні вимушені були повернутися до стану жебраків. Тому 1916 року доктор Нілкантрай та Шивлал Маганлал Шах, помічник викладача у Меморіальній школі Королеви Вікторії для сліпих, заснували Промисловий (індустріальний) дім для незрячих, спочатку в одній орендованій кімнаті. Ця інституція надавала роботу і гуртожиток у нічний час. Харчувалися незрячі працівники у найближчому готелі.
Того ж року доктор Нілкантрай увійшов до спеціальної комісії, яка ухвалила, що уряд Індії має керувати школами для сліпих у кожному з чотирьох регіонів Бомбейського президентства, і започаткувати їх у Пуні, Ахмедабаді, Дхерварі, надавши субсидію у 2/3 усіх витрат.
У 1919 році за участю доктора Нілкантрая та його колег, які вважали, що сліпоті можна запобігати, а невиліковно незрячим людям – надавати допомогу, було засновано Асоціацію «Допомога сліпим». Цій асоціації вдалося створити т. зв. «інститути», тобто навчальні заклади, і промислові будинки – майстерні для незрячих. Також було відкрито лікарні та очні клініки. Для невиліковних сліпих під егідою Асоціації утримували: два промислових будинки, школу для незрячих дівчат і неповнолітніх хлопчиків у Дадарі, школу та дім для сліпих у у Пуні, школу та Промисловий дім для сліпих у Бхавнагарі.
1921 року доктор Нілкантрай захворів і помер на початку вересня в рідному Ахмедабаді. Він працював для незрячих близько 27 років і зробив величезний внесок у розвиток інфраструктури допомоги незрячим в Індії. Школа діє і досі як міжконфесійна інституція для незрячих.
Звичайно, що для підготовки цього матеріалу я використала статтю індійських дослідників історії сліпоти. Це стаття «A Pioneer Worker in Blind Welfare. Late Dr. Nilkanthrai Dahyabhai Chhatrapati», написана у співавторстві: «Mr. B. B. Kampani, B.A., LL.B., Advocate, Hon. Secretary, Blind Relief Association, Bombay».
Але й у мене є що додати. Коли Василь Єрошенко у 1918 – 1919 роках був в Індії, він шукав роботи вчителем шкіл для сліпих і відвідав такі школи у кількох регіонах. Правильніше буде сказати – там, де вони взагалі існували. Точно відомо про те, що він був у Калькутті та Бомбеї. Судячи з його нарису «Слепые Запада и Востока», опублікованого у листопаді 1927 року у брайлівському журналі «Жизнь слепых», зустрічався він і з доктором Нілкантраєм. Єрошенко краще за мене пояснює речі, які нам складно уявити, тобто заснування школи для сліпих освіченим індусом-їндуїстом, який підлягає усім приписам кастової системи, для учнів-індуїстів, які теж підкоряються цим же приписам. Це не була школа, заснована білими місіонерами-християнами, що спираються на британські провладні кола колоніалістів, що особливо вражає навіть через сто років.
Василь Єрошенко писав: «Странами, где слепой при наличии способностей может учиться наряду со зрячими и в средней, и в высшей школе, являются, как это ни странно, не Англия, не Германия и не Франция, не Соединенные Штаты Америки, а Китай и Индия. Пионерами в деле воспитания слепых, как и вообще в деле воспитания в нашем европейском смысле, в этих странах являются христианские миссии Англии и Америки. Они построили здесь первые низшие школы для зрячих, они же выстроили затем для них же и гимназии, и университеты. Первые школы для слепых также были основаны при этих миссиях, и таким образом в руках миссионеров оказалось как воспитание зрячих, так и слепых. Одни и те же учителя учили зачастую как зрячих, так и слепых. Гимназии и университеты эти придают всему свой специфический религиозный дух. В школах для слепых, как в Китае, так и в Индии, преподаются традиционные ремесла – щеточное и корзиночное. Эти традиционные ремесла Запада явились настоящим проклятием для слепых индусов, так как каста корзинщиков и, в особенности, щеточников считается там самой низкой, самой презренной из всех каст общества. Трудно себе представить, какое жалкое существование ведет такой ремесленник в Индии. От него сторонятся все, его прикосновение считается нечистым. В виду этого индийское правительство нашло необходимым основать, помимо миссионерских, несколько школ туземного характера. Такую ??школу я лично знаю в Бомбее. Слепые различных каст обедают там отдельно друг от друга, пища, близ которой прошел товарищ из низшей касты, считается уже несъедобной для ребят высших каст. Заведующий школы, индус с европейским образованием, рассказывал мне, как его питомцы однажды подняли бунт в школе, когда он хотел принять слепого мальчика – сына корзинщика. Несмотря на все уговоры, студенты отказались повиноваться авторитетам школы до тех пор, пока не был удален несчастный слепец из презреннейшей касты корзинщиков. Перед этой школой в Бомбее встал вопрос, какой же труд дать слепому, не сбрасывая его вниз общественной лестницы. В виде опыта, и кажется, очень удачного, слепым начали преподавать шитье белья и верхнего платья и изготовление сигар».
До Василя Єрошенка в мене – одне рукотискання. Через його учня Віктора Пєршина. І ще одне – від самого Василя Яковича до його сучасника з Індії Нілкантрая Даябхая Чхаттрапаті, який помер майже 100 років тому…
Юлія Патлань
