Денис Іванченко, журналіст
ГОЛОСИ ВІЙНИ
Деякі люди просто не помічали, що все змінилося, що почалася війна.
Денис Іванченко, 34-річний журналіст з Бердичева, де народився і проживає. Журналіст пише на правозахисну тематику, а також займається редагуванням книг та видань.
Дуже щасливий був редагувати брошуру, темою якої було життя після втрати зору. Мені здається, на жаль, після закінчення воєнних дій – вона для багатьох людей, які втратили зір у зрілому віці, буде дуже актуальною.
У рамках тематики правозахисту, дискримінації – для мене важливо, що я є певною меншістю у своєму місті. Це мотивує ставитися з повагою до різних меншин і їх різноманіття.
ПРО ПОВНОМАСШТАБНЕ ВТОРГНЕННЯ
Мені зателефонував друг і сказав: «Почалося». «Де?» – запитав я. «Скрізь», – сказав він. Я зрозумів, що це ракетний удар, масштабне вторгнення. Розуміння того, що почнеться війна, в мене було десь за тиждень до 24 лютого. Весь тиждень жив з думкою, що це почнеться і треба якось у цьому стресі не втратити спокій, здоровий глузд і не розгубитися під час початку цієї війни. За тиждень підготував ключі від підвалу, поцікавився наявністю бомбосховищ у моєму місті, в яких би можна укритися у разі активніших бомбардувань. Мій підвал був доволі добре облаштований.
На жаль, найгірший варіант із можливих справдився. Але, чесно кажучи, “тривожну” валізу я зібрав лише 24-го лютого. Я поклав туди: документи, одяг, трохи їжі. Потреба у виїзді у мене формувалась таким чином: якщо зникне вода, світло, газ – перебування у місті стане нестерпним, то я змушений буду виїхати. В іншому разі виїжджати я не планував. Коли мене запитують: «Чого ти не виїхав?», жартома відповідаю, що вирішив героїчно перебувати у Бердичеві. Люди з-під Харкова, з Донбасу, потребують більше піклування, роботи, притулку, ніж цього потребую я.
Перші дні, перші тижні війни в укриття я спускався сумлінно, під час кожної тривоги. Хоча, чесно сказати, щоразу частіше ігнорував повітряні тривоги. Зі мною спускалася мама, з якою я живу, і сусіди.
Я зідзвонювався і списувався з друзями, приятелями і намагався допомагати, чим міг тим, хто потребував евакуації, притулку. Зокрема, знайомством із людьми закордоном, які готові були їх прийняти, перевезти та надати іншу необхідну допомогу. І, звичайно ж, читав усі телеграм-канали Збройних сил, добровольців і офіційні новини. Власне, до війни, як фахівець, я читав багато ворожих пропагандистських каналів – з психологічної точки зору. Мені це було важко робити, тому я припинив це читання, і стежив лише за новинами українських і західних медій. Навіть не лише з цікавості, а з метою безпеки, аби зрозуміти як саме проходять бойові дії і наскільки небезпечним може стати життя персонально для мене.
Пізніше уже родичі, які жили під Києвом, приїхали, до мене. Це був другий-третій тиждень війни, у них йшли активні бойові дії. Вони прожили зі мною кілька днів, поки не отримали можливість виїхати далі – в Німеччину.
У перші дні вражала тиша на вулицях. Люди менше гуляли, зникли діти з майданчику. Моя сестра розносила повістки з військкомату, з центру соціальної підтримки людям, яких мобілізовували. Місто і люди реагували напрочуд спокійно.
Сестра говорила: «Я себе відчуваю якимось янголом смерті, що я несу щось страшне».
У місті облаштували блокпости, організовувалась тероборона. Сестра пішла на волонтерську кухню, долучилася до приготування їжі. У нас не було сирен і міський голова попросив священнослужителів з наших православних та католицьких церков дзвонити у дзвони, які б сповіщали про тривогу. Гадаєте, церква якого патріархату повністю саботувала та ігнорувала це прохання міського голови? Звичайно, московського. Я думав, що навіть у тих важких умовах буде якесь абсолютне єднання. На жаль, так не сталося.
ПРО ЖИТТЯ ТА РОБОТУ ПІД ЧАС ВІЙНИ
Я сам з родини військового, мій батько був офіцером. Мені важливо було бути частиною нашого війська, наших Збройних Сил. Але, на жаль, такої можливості не маю. Кожен має свій фронт, кожен має свою ділянку відповідальності. Під час війни для мене стало важливим те, як говорити і з якою метою. Я почав зауважувати кожне слово, аби нікого не травмувати, не налякати, не сказати якусь неперевірену інформацію.
Мої обов’язки під час війни не змінилися. Я не залучений зараз до волонтерської діяльності саме у нашому місті, бо є достатньо людей, які цим займаються. Наразі не продовжую працювати, бо проекти, у яких я брав участь – на паузі. Хоча зараз трошки починаю шукати якусь діяльність. Зідзвонююся зі своїми роботодавцями колишніми, щоб поцікавитися запуском проєктів.
Я згадую свій тематичний блог, який я вів на тему дискримінації людей з інвалідністю. Там у мене був чудовий проєкт з фотографіями. Я брав інтерв’ю у людей, які пережили дискримінацію. Можливо, долучився б до подібного проєкту на тему людей з інвалідністю і війни, але поки я не бачу, як це зробити цікаво, динамічно.
ПРО МАЙБУТНЄ ТА УКРАЇНУ
Найближче майбутнє я пов’язую лише з закінченням війни. Воно, звичайно, перспективне, чудове, почнуться різноманітні проекти. Можливо мені вдасться виїхати закордон, і навчатися. Після війни планую брати активну участь в тих проектах, в яких був залучений. Наприклад, проєкт, який ми створюємо – настільні ігри, для людей з інвалідністю. Я думаю, що з можливим вступом України у Євросоюз ми його розширимо.
Звичайно те, що мені болить найбільше – я не можу зараз побачитися зі своєю донечкою, яка живе в іншому місті. Я її не можу забрати, вона не може до мене доїхати.
Любов до Батьківщини – це частина мене, без якої не можна жити. Якась ця боротьба, калина, пісні – це просто те, що продовжує тебе, це з чого ти виріс. Це те, що є частиною твоєї душі, коли ти чуєш лагідний діалект, якісь рідні запахи. Коли зустрічаєшся із знайомими людьми і ситуаціями. Це реалізація своїх можливостей саме в Україні, саме українською мовою. Я щасливий визначати себе українцем, власне так і до війни було. А зараз це почуття ще посилилось.
