Дмитро Жарий, правозахисник
ГОЛОСИ ВІЙНИ
У нас були великі плани, будували будинок. Я мав туди вже переїжджати буквально через три місяці. І ми були вимушені все це залишити там.
Дмитро Жарий – 37-річний дніпрянин, із 13-ти пересувається за допомогою крісла колісного. Ще до початку повномасштабного вторгнення Дмитро працював адвокатом, чим і займається сьогодні. Дмитро до останнього відмовлявся евакуйоватися з міста Дніпро, яке перебувало з перших днів війни під обстрілами.
ПРО ПОЧАТОК ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ
Ще з осені 2021 року було моторошно. Ми дивилися новини і бачили, яке скупчення військ навколо України. Тривожної валізи ми не складали. Але я розумів, якщо почнеться бомбардування, то потрібно знайти якісь можливості для евакуації із зони проведення бойових дій.
Я просив батька придбати бензин, щоб у разі небезпеки – поїхати хоча б в поле або якесь село, або на Захід України. Батьки не хотіли цього робити. Ми довго сперечались і сварились. За місяць до війни, батько придбав бензин.
24 лютого я прокинувся від вибухів о 4:30 – по місту Дніпро були нанесені ракетні, ракетно-бомбові удари. Бомбардування відбувалось по військових частинах аеропорту. А я живу поруч з аеропортом, на околиці міста. Я не знав що робити. Одразу відкрив Інтернет і побачив у стрічках новин в Телеграмі: “…йде широкомасштабний наступ і бомбардування по всій території України…”. Спочатку стало моторошно, а потім з’явилося небувале відчуття рішучості чинити спротив.
Не знав, чи будити мені мою сім’ю, яка в цей час спала. Вирішив не будити, дати їм можливість прокинутися нормально, щоб це був їхній мирний ранок ще один. Десь о 6:30 ранку прокинулася моя мама і я їй сказав, що почалась війна. Це було важко.
Ми живемо у великому 14-поверховому будинку. Вночі помічав, як їздили військові, які боронять місто. Під час ракетної загрози, ми ховалися біля ліфтової шахти, а інші мешканці спускалися у підвал будинку. У нас ніде поблизу будинку не було жодного обладнаного бомбосховища. Був поруч новий храм, але священнослужитель неохоче пускав мешканців, які жили поруч. Казав, що в лиху годину тут будуть віряни. З ним потім провели розмову і це питання трошки зрушилося з “мертвого” місця. Неважко здогадатися, якої він конфесії був.
ПРО ЕВАКУАЦІЮ
Ми не хотіли виїжджати, не зважаючи на те, що ми готувалися. Але коли росіяни перейшли біля Херсону на правий берег Дніпра і почали рухатися в сторону Кривого Рогу – прийняли рішення шукати більш безпечний куток. От настала необхідність виїжджати на авто, вся Україна була вже заблокована блокпостами і постачання бензину також. Ми не знали куди їхати, евакуйовуватися потягом чи автобусом, пересуваючись на електричному кріслі колісному – неможливо.
Мені допомогла Таня Баранцова знайти транспорт від мого будинку до залізничного вокзалу. Мені зателефонував водій, сказав, що буде за 10 хвилин. Ми взяли дві невеликі валізи. Машина була з підйомником, водій нас підняв. Виїхали. Довіз. Надзвичайний чоловік! Ми хотіли йому заплатити – відмовився приймати гроші. Взагалі, такої підтримки ніколи не бачив.
Ми приїхали на вокзал, який був наполовину повний. Тоді була ніч, ніяких потягів не передбачалося. На вокзалі пропонували: яблука, воду, іншу якусь допомогу. Коли я підійшов до “головного” по вокзалу, сказав, що я з родиною хочу евакуюватися на Захід України. Він на мене подивився, як на очманілого, тому що це просто неможливо фізично через скупчення людей вдень. Я написав повідомлення міському голові щодо організації допомоги, щоб сісти в потяг. Мені відповіли, що роблять все, що можливо. Через дві години до нас підійшов працівник вокзалу і покликав нас.
Потяг із Запоріжжя до Львова, який йшов через Дніпро, уже був забитий. Але оскільки вже люди в нього сіли – не було такого скупчення. Декілька військових допомогли мене підняти. Це було катастрофічно важко, тому що там дуже високі сходинки – у людський зріст. Але все ж таки підняли. Уже через годину, на кожному місці, на кожній койці було по п’ять, по шість людей. Усі сиділи, потяг рухався без світла. Забороняли користуватись телефонами, щоб не відстежували скупчення по GPS. В усіх містах, селищах, які ми проїжджали – чули сирени тривоги. Вже тоді була інформація, що декілька потягів були обстріляні з автоматів диверсійними групами, які намагались зупинити і заблокувати евакуаційні маршрути.
Через 18 годин ми приїхали до Львова. Там також були проблеми з тим, щоб мене з вагону дістати. Мої батьки і провідник спустили мене з вагону. Ми опинилися одні на пустому вокзалі у Львові. Потрібно було вирішувати питання з перетином кордону. Це вже були 10 днів без нормального відпочинку і сну. Мені порадили шукати машину чи таксі. За межами вокзалу ми знайшли таксі – за 4 тисячі гривень водій погодився довезти до пункт пропуску «Грушів». У нас не було вибору, ми погодилися.
На пункті пропуску було багато людей, тому що деякі стояли там днями під відкритим небом. Вже було темно, холодно, діти кричали, пунктів обігріву там не було. Але в палатках, які поставили волонтери, люди могли поїсти та зігрітися.
Я встав у велику чергу на пункті пропуску, але люди почали робити скупчення. Вони не бачили мене, тому я виїхав з цієї черги. Сказав прикордоннику, що я буду стояти поруч скільки потрібно, щоб він мене пропустив. Ми простояли 6 годин, автобуси постійно приходили забирати невеликі групи людей.
Ще через годину прийшли двоє прикордонників і почали питати у мене документ, який підтверджує інвалідність. Я показав тільки документ, який беру зазвичай із собою – це пенсійне посвідчення. У мене ніколи не було проблем, коли я перетинав кордон раніше, ніхто в мене цього не питав. Вони кажуть: «Ми вас випустити не можемо, ви знаходитеся у “гарному” віці, повертайтеся і захищайте Україну». Я сказав їм, що для мене це було б честю і я б залюбки повернувся. Я навіть на гачок автомата нажати не можу. Якщо потрібно пройти обстеження, то я готовий все це зробити. Документи віддали якомусь старшому офіцеру, який перевіряв дані. Моїх батьків пропустили, але вони без мене не поїхали б. Я ще близько години стояв один між двома кордонами – Польщею та Україною, не знаючи, що мене чекає далі. Врешті прийшов чоловік, віддав мені паспорт.
Була ціль – дістатися до Польщі, а надалі були уявні плани. Тому я зателефонував «Fight For Rights», які вже займалися координацією. Мені допомогли знайти волонтерів, які вже чекали на кордоні. Ми перетнули кордон і там було багато людей, польських волонтерів, які пропонували різну допомогу. Нас зустріли два чоловіка і посадили у карету швидкої допомоги. Вони відвезли нас у найближчу школу до пункту прийому біженців, щоб ми перепочили. Вхід був не адаптований, не було пандусу. Оскільки електричне крісло колісне не дуже важке, мене змогли підняти чотири чоловіки. Нам дали теплої їжі, ми змогли помити руки, вмитися і, найголовніше – це була перша спокійна ніч. Ми ночували на підлозі у спортзалі, де не було доступних умов для людини з інвалідністю. Але я розумів і не скаржився. Навпаки, вдячний кожному, хто проявляли людяність, розуміли ситуацію і робили все, щоб допомогти.
За тиждень ми переїхали в місто Люблін, нам дали кімнату, де жили втрьох – я і мої батьки. Там було трішки спокійніше і значно-значно комфортніше, тому що ми намагалися вже подбати про комфорт, а не просто про збереження життя. Планували залишитися у Польщі на два-три дні і їхати далі до Норвегії. Але обставини склалися так, що лишилися на тиждень.
Я, знову ж таки, зателефонував у «Fight For Rights». Нам запропонували два варіанти: Австрія та Швейцарія. Я не розмовляю німецькою мовою, знаю тільки англійську. А мої батьки не розмовляють навіть англійською, тому знайти для них роботу буде дуже непросто.
Здавалося, що в Швейцарії, де багато міжнародних організацій, штаб-квартир правозахисних організацій, мені буде простіше знайти роботу. І я обрав Швейцарію. Я направив свої дані і за декілька днів мені сказали: «Так, ми готові Вам допомогти, приїжджайте до нас у Швейцарію». Сказали, що є такий кантон Аргау, де я можу поселитися. Я запитав чи можна ближче до Женеви, тому що всі штаб-квартири, зазвичай, там. Мені сказали: «Ні, це єдина можливість». Я не в тій ситуації, щоб обирати, тому був вдячний такій допомозі. Ми придбали квитки і на наступний день з аеропорту Варшави ми вилетіли до Цюріха. Тут мене зустрічав друг.
ПРО ЖИТТЯ ТА ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ У ШВЕЙЦАРІЇ
З Цюріха нас відвезли в невелике місто в кантоні Аргау, яке називається Волен. У містечку є спеціальний центр «Інтекра», який розрахований на людей з ментальною інвалідністю. Мені знайшли кімнату там. А поруч, у іншому місці – моїм батькам. До мене поставилися там всі дуже чудово і підтримували. Із директором того інституту взагалі стали товаришами. Ми просилися на будь-яку роботу. Моя мама почала ходити допомагати готувати їсти цим людям. Ми з батьком ходили спочатку в логістичний центр, а потім – в цех виробництва, де приймали участь в виробничих процесах, щоб познайомитися з людьми.
У організації «Pro Infirnis» згодилися мені допомогти. Її штаб-квартира знаходиться в Цюріху. Вони мені знайшли тут місце – інститут, який спеціально займається людьми з фізичними видами інвалідності, а не з ментальними. 4 березня ми переїхали в місто Цюріх. Я живу один. У мене одна кімната, в якій ліжко і стіл. А моїх батьків погодилася прийняти сім’я, яка живе поруч, вони самі вчителі музики – Тереза і Пітер, надзвичайно чудові люди. І з цього часу я в Цюріху, проходжу процес реєстрації та намагаюся допомогти організації «Pro Infirnis» змінити вже швейцарське законодавство, яке не адаптовано, яке має певні прогалини і через це мають проблеми. Я приймаю активну участь у соціальному житті; постійно спілкуюся з медіа; шукаю роботу в різних напрямках; намагаюся знайти місця, де можу бути корисним, щоб повноцінно продовжити жити тут і працювати.
Складність одна і найголовніша – це юридична. Вона полягає в тому, що так звані, біженці з інвалідністю не мають жодної додаткової соціальної підтримки. Ми поставлені в рівні умови з іншими людьми. Зрозуміло, що забезпечення життєдіяльності людей з інвалідністю коштує більше. Зараз за моє перебування тут платить організація «Pro Infirnis», і надіюсь, що скоро нам вдасться змінити ситуацію. «Pro Infirnis» надіслали запит, що зацікавлені продовжувати зі мною співпрацювати. Я з радістю буду з ними співпрацювати, але потрібно вирішити певні організаційні питання. Бо перебуваючи тут, мені потрібен дозвіл на роботу.
ПРО МАЙБУТНЄ ТА УКРАЇНУ
Для мене дім – це, в першу чергу, мої батьки, мої родичи. Україна, звичайно. Дніпро – це місце, де я народився і прожив все життя. Хочу повернутися туди, звичайно. Але хтозна скільки війна буде тривати, в якому стані буде наша країна. Поки що важко сказати. Але ці питання дуже болючі, вони щодня турбують нас. Якщо буде можливість повернутись в Україну і продовжити бути корисним там – я це зроблю із ще більш радісним серцем.
Любов до Батьківщини для мене проявилася, коли люди в лиху годину почали її захищати. Незважаючи на те, що критикували і мали якісь претензії – люди готові віддавати своє життя, тому що знають, що це їхня земля, їх народ і правда на їх стороні.
