Олександра Вовченко, студентка

Олександра Вовченко, студентка

ГОЛОСИ ВІЙНИ

25-річна Олександра Вовченко родом з міста Лубни, що на Полтавщині. Під час війни вона з родиною залишились вдома.

Ми залишаємося вдома і віримо в ЗСУ. Я почуваю себе вдома – в Україні, у будь-якому куточку цієї країни.

 

ПРО ПОВНОМАСШТАБНЕ ВТОРГНЕННЯ

24 лютого я перебувала в столиці – в гуртожитку, де проживаю останні п’ять з половиною років. На цей день мала багато планів: ділова зустріч, захист магістерської. Але все склалося інакше. 

О 5:45 мені зателефонував тато і сказав: “Прокидайтеся! почалася війна». Я одразу почала моніторити новини і зрозуміла – це не сон, росія почала повномасштабну війну проти України. 

Мені було складно усвідомити, як таке можливо у сучасному світі. 

Одразу стало гучно в гуртожитку. Директор гуртожитку сказав, що потрібно терміново виїжджати. До слова гуртожиток, який досі не працює через відсутність бомбосховища. 

Мені пощастило, що в той момент зі мною була мама. Ми підтримували одна одну в цей страшний момент. Діяли за вказівками тата: заклеїли вікна скетчем, збирали речі, аби поїхати до родичів за Київ.

Між цими справами ми бігали в коридор, бо вже знали правило “двох стін”. Сирен не було чутно, але було дуже страшно. Ми чули дуже гучні звуки, які назавжди залишаться в моєму житті і пам’яті. Потім мама пішла в метро, аби подивитися яка там ситуація. А у метро шалений, неконтрольований натовп, який просто б мене задавив. 

Мені багато разів пропонували виїхати заради безпеки закордон, але мій свідомий вибір – залишатися тут з родиною. Адже тато та сестра боронять нашу країну в лавах сил ЗСУ. Мені було б точно неспокійно, знаючи, що мої рідні у небезпеці. Ми об’єдналися родиною – мій дядько вивіз нас за Київ, щоб зустрітися з татом. Так ми разом вирушили вже додому – у Лубни.

 

ПРО ЖИТТЯ ПІД ЧАС ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ

Всі, хто мене знають, можуть сказати, що я доволі стресостійка людина, але війна в мені щось надламала. 

Перші два місяця були найскладніші. Я не могла зібрати себе докупи. Виплакала не один океан сліз, як і більшість українців. Мені було страшно залишатися одній вдома під час повітряних тривог. Тривалий час у мене був синдром відкладеного життя. Я думала, що нормально жити – не на часі. Це ускладнилося, через те, що повернулася до рідного міста. Там зовсім немає доступної інфраструктури для людей, які пересуваються на інвалідному візку. Мене це і досі пригнічує, бо тут не можу бути самостійною – залежу від своїх рідних. 

До кінця весни 2022-го року ми спускалися у підвал. А це було ще тим випробуванням, адже повітряних тривог було до 10-ти на день і вони були тривалі. Спускалася я у підвал за допомогою ліктьових милиць, періодично ми ночували у підвалі. Коли втомлювались, то залишалися вдома і спали у ванній, на стільцях. Зараз ми не спускаємося у підвал, оскільки там лише один вихід, що суперечить правилам безпеки. 

Час без електроенергії тягнеться дуже довго – найголовніше зберігати тепло. Без світла не зручно, але наявність фонарика або свічки полегшує цей ситуацію. Відключення опалення – найскладніша тема, адже люди з інвалідністю значно менше рухаються і відповідно швидше мерзнуть. Тож потрібно дотримуватись правил: тепло одягатись і вкриватися ковдрами; накопичувати теплу воду у грілки; підготувати термос з кип’яченою водою, щоб пити чай.

Коли вимикають світло вдень, то я малюю. До війни думала, що це не моє. Але це хороша справа, щоб розвантажити психіку. Я вже маю дві картини намальовані власноруч. Коли ввечері немає електроенергії, я читаю книги під ліхтарем – тепер знаю як ладнати тривожність, коли вона виникає. Ще пишу вірші, розгадую кросворди, граю у шахи та лото.

ПРО РОБОТУ ПІД ЧАС ВІЙНИ

До війни я займалася громадською діяльністю. А зараз: для себе – займаюся саморозвитком, а для країни – волонтерю і на інформаційному фронті допомагаю ЗСУ приблизити нашу перемогу. 

Моє життя поділилось на “до” і “після”. Я зовсім не розумію, коли повернуся до столиці, аби втілювати все, що було заплановано.

 

 

 

Читайте також