Валентина Бутенко, директорка Центру реабілітації молодих людей з інвалідністю та членів їхніх сімей «Право вибору»

Валентина Бутенко, директорка Центру реабілітації молодих людей з інвалідністю та членів їхніх сімей «Право вибору»

“Ми хапалися за будь-яку можливість вивезти людей”

«Коли мені сказали: «Готуйтесь евакуювати людей», то я не повірила, що зможу це робити», – зізнається Валентина Бутенко, директорка Центру реабілітації молодих людей з інвалідністю та членів їхніх сімей «Право вибору». За менше ніж пів року від початку повномастабної війни в Україні її організація евакуювала понад 800 осіб із Харкова. Це люди з інвалідністю, їхні родини, сім’ї з дітьми.

«Наш центр до війни не перевозив людей ­взагалі, – уточнює Валентина. – Ми займалися з маленькими дітьми, починаючи з раннього віку, і допомагали молоді. Ще останні десь п’ять років у нас була служба супроводу людей, які втратили зір уже в дорослому віці».

На другий день війни Центр «Право вибору» створив штаб гуманітарної допомоги. Спочатку орієнтувались на надання допомоги незрячим людям, але швидко зрозуміли, що не зможуть обмежитись тільки людьми із цим видом інвалідності.

Фото надані героїнею матеріалу

Найбільше в питаннях евакуації допомагали міжнародні волонтерські організації, які вже мали досвід. Вони перераховували Центру кошти на те, щоб найняти автобуси, купити паливо, надсилали медикаменти. «Ми були в такому стані, що хапалися за будь-яку можливість вивезти людей, і вже потім наc запитували: «Чи маєте ви право вивозити людей? Чи знають про це ваші чиновники, соціальний департамент?…

Якраз тоді вже було зруйновано нашу облраду, обстріляно міськраду, тобто часи були не дуже зручні для комунікації», – уточнює Валентина і додає, що багато проблем необхідно було вирішувати саме під час евакуації:

«У багатьох не були оформлені документи і наші евакуаційні автобуси повертали. Прикордонники не дозволяли незрячим чоловікам, тотально не зрячим, переходити кордон. Навіть пішки. Тільки дітям і жінкам. Не був дозволений перетин кордону супроводжуючими незрячих, тих, хто користується кріслом колісним, або й зовсім немобільних, навіть членами сім’ї. А така людина самостійно евакуюється не могла.

Коли прийняли постанову про перетин кордону людьми з інвалідністю, ми стали подавати списки на прикордонну службу, і коли служба дозволяла, то спокійно їхали. Бо ми знали, що не повернуть людей, що вони не будуть у стресі та холоді».

Стресу нині й так забагато, вважає директорка Центру реабілітації.

«Людина потрапляє в незнайоме середовище, де не розмовляють українською мовою, де продукти не такі й не так їжу готують… Для багатьох перший місяць це суцільний жах, – пояснює експертка. – Кажуть: «Куди ви нас привезли? Хочемо назад в Україну». А потім починають пристосовуватися і через місяць вибачаються: «Ви нас врятували! Ми вже в нормальних умовах, нам дуже тут подобається і люди добрі».

Фото надані героїнею матеріалу

Сама Валентина Бутенко із чоловіком, який має онкологічне захворювання, теж пережила досвід евакуації до Німеччини:

«Потрапила в табір для біженців у Бремені. Де у кімнаті дванадцять людей. І, зокрема, діти. А також котики і собачки. Де душ на одному поверсі, а туалет на іншому. Де багато людей з інвалідністю. І де треба дотримуватися правила…».

На основі власного досвіду та історій людей з інвалідністю, яких вдалося евакуювати, Валентина зазначає, що в українців, які потребують тимчасового захисту, є велика проблема мовного бар’єру, а також їм бракує психологічних та правових консультацій.

«Не надається достатньо інформації, що відбуватиметься із цією людиною далі… Люди мають відчувати, що не кинуті напризволяще, що вони під захистом України, що країна допоможе вирішити проблеми, які у них виникли.

А проблеми виникають зовсім різні. До прикладу, у кількох людей стрес спровокував онкозахворювання… Як надати у такому випадку допомогу?

Люди з інвалідністю – це не тільки люди, яким потрібні просто безпека, вони потребують часто також медичної допомоги. А вона не така, як в Україні. Наприклад, в Європі неможливо купити деякі ліки без рецепту лікаря. А щоб потрапити до лікаря треба сім кіл пекла пройти. Це все дратує, але потім всі звикають, і готові взаємодіяти за правилами приймаючої країни».

Також більше читайте про історія директорки організації “Право вибору”, яка евакуювала з Харкова сотні людей з інвалідністю – за посиланням: https://ffr.org.ua/my-sumnivalysya-shho-vporayemos-istoriya-dyrektorky-organizatsiyi-pravo-vyboru-yaka-evakuyuvala-z-harkova-sotni-lyudej-z-invalidnistyu/

Фото надані героїнею матеріалу

Публікація написана в межах проєкту “Права людини для України”, який виконується Програмою розвитку ООН в Україні та фінансується Міністерством закордонних справ Данії протягом 2019–2023 років. За проєктом ГО Fight for Right провела дослідження “Досвід людей з інвалідністю під час евакуації задля майбутнього миру та безпеки: свідчення, аналітика, висновки”.

Для публікації використане інтерв’ю з опитаних експертів. Думки, висновки чи рекомендації належать автору і не обов’язково відображають погляди Міністерства закордонних справ Данії, Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй чи інших агенцій ООН.

Читайте також