Вікторія Мостовенко, киянка, у якої донька з інвалідністю

Вікторія Мостовенко, киянка, у якої донька з інвалідністю

ГОЛОСИ ВІЙНИ

Вікторія з чоловіком та донькою Софією вимушені були евакуюватися з Києва до Кракова під час повномасштабного вторгнення росії в Україну.

ПРО ПОВНОМАСШТАБНЕ ВТОРГНЕННЯ

Була паніка і нерозуміння, що робити і куди бігти

Для нас російсько-українська війна почалася з повідомлення про початок бомбардувань Києва. У той момент, ми перебували на лікуванні в палаті реанімації. У Софійкидитячий церебральний параліч, фармакорезистентна епілепсія і комплексні порушення.

Коли твоя дитина на кисні і в реанімації на крапельницях – це були дві години якогось жаху, доки нас не заспокоїв персонал, а чоловік подзвонив і сказав, що їхав до нас. Ми були зі своїми “тривожними валізами”.

До 5 березня ми весь час перебували у лікарні, щоб ховатися в бомбосховищі, спати там, продовжувати лікування до стабілізації стану дитини. Нам запропонували евакуацію в реанімобілі з іншими тяжкохворими пацієнтами до Львова. Це рішення було єдиним можливим для збереження життя Софії. 

Думали залишитися на Заході України, але згодом вирішили поїхати до Польщі. Знайомі розповіли про медичний центр, який спеціалізується на веденні тяжкохворих дітей. 

Звикле та комфортне життя, до якого ми йшли 5 років: адаптували своє помешкання, побут і оточення – довелося залишити все і рятувати свою дитину. Бо на початку війни – в Україні не було медичної підтримки для Софії.

ПРО ЖИТТЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ 

Я не очікувала, що в критичних ситуаціях можна акумулювати всі свої сили і ресурси на те, щоб вирішити дуже важливі питання. Всі ресурси організму працюють, щоб вирішити тут і зараз проблему.

Відключення електроенергії і тепла – це те, що змусило залишитися за кордоном надалі, так як це унеможливлює перебування людей із важкими формами інвалідності в Україні під час війни. 

Інвалідність моєї дитини значно вплинула на пристосування до життя під час війни. Софія сама не може рухатися і поруч має постійно бути доросла людина, яка за неї все може робити і переносити її в безпечне місце. Я не могла її лишати взагалі ні на хвилину, вона постійно мала бути зі мною. А за 10 місяців війни вона перехворіла вже чотири пневмонії і три-чотири бронхіти. 

Багато українців, які змушені емігрувати з тяжкохворими дітьми, люди з інвалідністю. Ми об’єднуємося у громади, організації, спільноти і підтримуємо один одного. Влаштовуємо зустріч, де розповідаємо про свій досвід, ділимося інформацією, допомагаємо фізично і морально один одному.

ПРО УКРАЇНУ

Раніше думала, що мій дім – це батьківський дім, де я виросла. Потім – моя квартира, в якій я жила з сім’єю. А зараз перебуваючи за кордоном, розумію, мій дім – це Україна незалежно від того, яке це місто, село чи будівля.

Найкорисніше, на мою думку, що можна робити усім – це донати. Це велика підтримка України, бо ми досі сплачуємо і будемо платити податки в Україні. Ми платимо комунальні послуги за квартиру. А це те, що допомагає Україні не втратити свою економічну спроможність, навіть під час війни. 

Читайте також