Тетяна Ковальчук, кейс-менеджерка Fight For Right
ГОЛОСИ ВІЙНИ
Тетяна Ковальчук – кейс-менеджерка у громадській організації “Боротьба за права”.
Насправді нема куди відступати і діватися. Від мене залежить неповнолітня донька і беззахисні тварини.
ПРО ПОВНОМАСШТАБНЕ ВТОРГНЕННЯ
Війна увірвалась в життя, як і в усіх, вранці 24 лютого 2022 року. Абсолютно не очікувано, несподівано, віроломно і раптово, що назавжди змінило життя, на жаль безповоротно.
Я до цього не була готова. Не могла повірити в те, що відбувається. Але вже все відбулося і потрібно було якось із цим далі жити. Вже відповідно до нових умов реагувати і діяти.
Змінилось все навкруги і відповідно реакції на це. Включилися механізми адаптації та інстинкт самозбереження. Я ніколи не не читала, не слухала новини. Тепер – довелося для того, щоб бути в курсі всього, що відбувається і швидко реагувати на них.
У мене вдома навіть не було повноцінної аптечки, тому, що можна було швидко придбати у пішій доступності навколо будинку. Тепер довелося робити запаси ліків, питної води, запас їжі і корма для тварин на кілька днів. Довелось вивчити якісь інженерні інженерні. Дізнатися, як влаштований будинок, наскільки він безпечний, де заховатися у випадку повітряних тривог. Довелося освоїти, якісь техніки надання першої швидкої допомоги і давати інструктаж 15-річній доньці. Ми разом дивилися відеоролики на YouTube і вчилися новим знанням.
ПРО ЖИТТЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ
Виїжати одразу плану не було. Я мала намір залишатися вдома, тому шо мій дім пристосованим і доступним для мене. Але ситуація погіршувалася з кожним днем – довилося шукати інших варіантів. Мій будинок не обладнаний укриттям чи бомбосховищем. Всі сусідні їх не мають також. Єдиний варіант, який був можливий, де ховатися – підземні паркінги. У моєму випадку – це взагалі не варіант. Найближча станція метро від мого дому за 2 км.
От тому можливість прийшла від організації «Fight For Right». Зʼявилася кінцева точка – побудували транспортний маршрут і склали чіткий план. Як тільки у мене з’явилися переноски для котів, ми вирушили у дорогу. Виїхали з Києва на початку березня до Данії. На новому місці нас добре прийняли і ми цілком нормально влаштувалися, але не прижилися. А через півроку повернулися додому.
Я змогла поїхати з дому надовго. Ніколи такого не планувала. Люблю подорожувати, але завжди поверталася додому.
Довелося виїжджати і це було важко для мене. Довелося дуже багато працювати. Не очікувала, що я зможу.
Маломобільність і, як наслідок, обмеженість в багатьох речах відчувається в таких умовах, як ніколи. Я потребую доступного укриття, бомбосховища, аптек, лікарень, магазинів, транспорту, житла. І знайти все це складно навіть у Європі. В Данії так само ми стикалися з непрацюючими ліфтами, чи складним доступом до медицини. Придбати ліки без рецепту в аптеках – неможливо, а до лікаря потрапити доволі складно. У Данії свої ліки я отримала через 2 місяці.
В Україні з актуального це – холод і відключення електроенергії. У таких випадках ми користуємося радіо на акумуляторах тому, що дуже часто немає зв’язку. Тоді я всі новини можу почути. У мене є маленький обігрівач, яким я можу швидко зігрітися після тривалого переохолодження. Також є павербанк. Це про нас подбала організація «Fight for Right»,, в якій я працюю. Від павербанку можна зарядити не тільки мобільний телефон, а й робочий комп’ютер, ліхтарики. Ще – газова портативна плитка зі змінними газовими балонами.Ще довелося придбати світловідбивні стрічки на одяг тому, що пересуватися у Києві, у вечірній час, не освітлюються вулиці.
