Наталія Слідзьона, учасниця програми працевлаштування Центру “Емаус” при УКУ
ГОЛОСИ ВІЙНИ
“Всі так боялися, не знали чого чекати. Я просто не могла повірити, що може в нас розпочатися війна”, – так згадує 24 лютого Наталія Слідзьона, учасниця програми працевлаштування Центру “Емаус” при УКУ.
30-річна Наталія Слідзьона з мамою та братом проживають у Львові, де і почули перші сирени та вибухи під час повномасштабної війни. Тітка Наталії запропонувала евакуюватися до неї в Польщу, але відмовилася залишати брата в Україні.
Про життя під час війни
Під час війни трохи відчула себе вразливою через те, що почувалася певний час слабкою, що я якось не можу з чимось справитися. Ми з мамою і братом знали, що якби щось – треба ховатися десь, або виїжджати якщо би була можливість. Ми вирішили в село поїхати на деякий час. На новому місті було добре. Я жила там із родичами, вони – дуже гостиприїмні і гарно прийняли нас. Так як я колись виросла в селі – знаю що до чого. То було навіть цікаво, чимось займатися, щось ще зробити.
Якраз перед Великодніми святами ми повернулися до Львова. Хотілось в колі сім’ї відсвяткувати. Думали, що може поїдемо назад, якби ще щось було. Наші сусіди у Львові більше читають всю інформацію, то кличуть в укриття, коли є якась певна загроза. Ми високо живемо – на десятому поверсі, то трохи страшнувато. Ми переважно завжди напоготові – вдягнуті. Старші люди ліфтом користувалися, бо їм тяжко. А я – сходами. У підвалі лишали певні харчі, воду і найнеобхідніше, щоб не підійматися у квартиру під час тривоги.
Про пошуки роботи під час війни
До повномасштабної війни я працювала в пекарні протягом 5 років. Пекла пампушки і пиріжки з лівером. Потім позвали мене гамбургери робити, але там мені було дуже тяжко. Так як у мене є досвід на кухні, я цікавлюся приготуванням салатів та заготовок. Але успіхи у працевлаштуванні щось не дуже, можна сказати, що не хочуть брати на роботу людей з інвалідністю. Тому звернулася за допомогою у пошуках вакнсій до Центру “Емаус”.
