Towards Zero. Війна і моя особиста година X
Цей текст написаний Дарією Агнетою Коржавіною як спогади про її перші дні війни після 24 лютого 2022 року. Емоційна і правдива Дарія дуже чітко розставляє акценти, чому людям з інвалідністю не так і прости покинути рідний дім. Як каже сама дівчина, “тут я знаю, де у мене що лежить, тут я розумію, в який бік мені бігти в разі чого. Я так втомилася бути залежною у моєму житті, а нова місцевість – це знову ще більша залежність”.
Чому люди з інвалідністю лишаються дома і як адаптовуються в нових обставинах – читайте у спостереженнях Дарії.
Some of us wanted, but none of us would
Listen to words of warning – ABBA. “Cassandra”
У моєї улюбленої письменниці Агати Крісті є твір «Година X» (Towards Zero). Година, у якій всі лінії перетинаються в одній точці. Година, у якій все закінчується та починається заново. Година, після якої невідомо, що буде далі, але життя триває. Ось усе й зійшлося, перетнулося та стало ключовим поворотом в житті мільйонів людей.
24 лютого 2022, 05:42: Towards Zero
Моя донька-першокласниця Марго прохворіла три тижні. Наша сімейна лікарка давно звільнилася, і нам потрібно було шукати когось, щоб взяти довідку, аби дитина могла піти до школи. Знайшли. Взяли. На один день, 23 лютого (середа), Марго пішла до школи. Була неймовірно щаслива, що побачила друзів, однокласни/ць. А наступного дня…
05:42, четвер. Я прокинулася, потягнулася, подивилася на годинник. Подумала, вставати чи ще полежати. А за пару хвилин почула вибухи.
«Бах!» – шо це було?!
Ще «бах!».
Це десь зовсім поруч, в сусідньому дворі!
«Бах!», «бах!»…
“А бодай ти, скотина пуйло, власною кров’ю захлинувся… У мене ж ліжко дитяче стоїть просто впритул до балкона! Голова донечки біля стіни з балконними дверима. Якщо зараз, не дай Всесвіте, мої вікна повилітають, вони прилетять просто їй на подушку… Я ж тебе особисто піду – в кремль, бункер чи де ти там є – душити!”.
За кілька тижнів до цього я проходила навчання для цивільних на «Марусиному полігоні». Я більш-менш розуміла і знала, що потрібно робити, але перша реакція була «Лююююди, тут постріли і вибухи десь незрозуміло де, що робити?!».
Чи піде сьогодні дитина до школи? Що це взагалі таке? Звідки?
Я визираю у вікно, але, ясна річ, нічого не можу побачити.
Пишу пост у Фейсбук, намагаюся зрозуміти, хто є поруч зі мною. Мені телефонують друзі, я геть забула, що вони ж живуть недалеко.
Телефонує і друг з Польщі:
– Я не знаю, чи піде сьогодні моя дитина до школи…
– Ти геть здуріла, яка школа?! Давай, збирайся та на виїзд!
Друг нині живе в Польщі, але він з Харкова. Харків – місто, яке мене морально витягло з моєї багнюки, місто, де я пізнала дуже важливих для мене людей… З харківцями досі спокійно розмовляти не можу, починаю ридати…
Харків, Ніжин (місто, де я мала мій перший сексуальний досвід), Херсон, Крим… У цих містах моє серце. І за кожну рану в ньому ви мені особисто відповісте! Я ж відьма, вас завтра скрючить – світа Божого не бачитимете!
…У шкільному чаті тим часом звертаються до вчительки:
«Діти йдуть сьогодні до школи?».
«Я не знаю, що вам відповісти…»
Напевне, оця фраза стала для мене поворотною. Я не знаю, що відповісти, я взагалі не знаю, що буде далі.
…Батьки на протилежному кінці міста. Записала їм голосове: «Ну що, я вас вітаю, таки почалося». Вони тоді ще спали – щасливі люди.
Прокинулись. Батько:
– Давайте збирайтеся, ми зараз за вами заїдемо, поїдемо в село!
– Яке, до дідькової матері, село?! Село перше ляже без зв’язку і світла!
– Села бомбити не будуть, в першу чергу, летітиме у міста!
– Та хай й летить собі, тут швидше все налагодиться! А нічого, що у вас взагалі Полісся поруч?!
Я була права… Дякую Всесвіте, моя інтуїціє та всі мої янголи-охоронці. До нас у хату заходили окупанти. Оглядали кожен куток кожної кімнати. У нашому селі нікого не вбили, на відміну від сусідніх (Іванківський район Київської області), але ми були б першою родиною, яку розстріляли, якби там була я. Тому що я просто не змогла б стриматися, накинулася б, билась, душила і дряпалась. А зв’язку з моєю бабусею немає досі. Вона жива, все гаразд, але я не можу її почути.
Читаю пост мого знайомого: «Казарми військової частини в Броварах більше нема. Батьки намагалися виїхати, але не змогли, повернулися. У підвалі, зв’язку немає».
Бровари… Місто мого дуже важливого досвіду. У Броварах мій знайомий, який нині захищає наш спокій в ЗСУ, сказав мені ключову фразу: «Ти – громадянка України, вставай і кажи!».
Люди, яких я знаю особисто, які допомагали мені, не виходять на зв’язок.
Колежанка моєї мами разом з дітьми евакуювалася з Биковні з воєнного містечка (поблизу Києва – ред.), у них в будинку вибило вікна. Биковня – це в буквальному сенсі мій район.
Розмовляю під незрозумілий шум з приятелькою, яка живе біля Василькова:
– (Вжжжжжжжуххххх!) Кі-і-ро, шодєлатьмивсівмремо!
– Хочеш, приїжджайте до нас? У нас тут є погреб, ми дуже вчасно його відремонтували. (Вжжжжжжжуххххх!) Треба тільки його закопати… (Вжжжжжжжуххххх!) Ох, у нас тут літачки літають…
– Та я чую… А це наші чи не наші?
– А на них хіба написано? (Вжжжжжжжуххххх!) Та що ж ви так низько літаєте! Уявляю собі цю картинку згори: стоїть дівчинка з двома собаками і закопує погреб.
Читаю допис подруги: «Увімкнула дитині мультики, варю картоплю, намагаюся не підходити до вікон». Як спроба втриматися за буденність.
Як його, курво, не підходити до вікон, коли плита прямісінько біля віконечка?
– Мамо, а що ти тут готу…?..
– Марго, відійди від вікна! НЕ-ГАЙ-НО!
* * *
Some streets are emptiness, dry leaves of autumn
Rustling down an old alley
And in the dead of night I find myself
A blind man in some ancient valley – ABBA. “I Let the Music Speak”
Другий день. Шоста ранку.
Повітряна. Чути ледь-ледь, але почула. Вискакую в коридор у колготах, тарабаню в двері сусідам.
– Лююююююди, там сирена!
– Ну так, сирена. Давайте бігом, вже танки під Києвом стоять!
Клас!
Намагаюся розбудити сусідку, яка погано чує. Це мама моєї хрещеної, і я не можу її кинути, я маю теж забрати її з собою в укриття, ми попередньо домовлялися – раптом що, я поруч. Стук-стук, грюк-грюк… Тиша. Паралельно буджу доньку.
– Марго, Маргоша, доню, прокидайся! Сирени! Давай, ось лежить одяг, вдягайся!
Валізку, щоб ви розуміли, я склала напередодні ввечері. Напхала туди при цьому купу непотребу.
– Мамо! Я боюся бути вбитою! – і крик на всю хату.
Нехай ваша дитина ніколи не скаже вам таких слів.
…Ви колись відчували у себе третю руку? Я – так. Біжимо в укриття до найближчої школи. В одній руці у мене біла тростина, в іншій тривожна валізка, в третій – Марго. Марго ридає. Летять літаки – наші, не наші, хіба розбереш.
– Марго, головне, якщо треба буде, падай та закривай голову так, як я тобі показувала!
Якби не навчання, я б взагалі не знала, що робити. На той момент паніки не було, було нерозуміння, але при цьому і якась більш-менш впевненість, тому що знала ази. Скажіть мені ще раз, що незряча людина сама нічого не може – підете в ліс тихенько.
У школу нас буквально занесли. За нами слідом занеслася родина, мама, тато, двоє дітей (діти в сльозах!) та перелякана кішка, яка скористалася першою ж можливістю драпанути від господарки, куди очі не дивляться.
«Там літаки полетіли, ми ледь встигли!»…
Це епізод, який досі крутиться в моїй голові. Я працюю над цим зараз з психологинею. Страшно мені тільки зараз. Спогад виринає щоразу дуже яскраво, і я відчуваю те, чого не відчувала тоді.
З укриттям нам дуже пощастило. Підвал школи. Там було тепло, у школі є туалети, була питна вода, зв’язок. Зі спортзали принесли матраци. Але я зрозуміла, що ще одного такого пробігу я не витримаю. В основному там були родини, вони могли собі дозволити взяти з собою пледи, каремати, термоси, гарячу їжу (уявіть, хтось прийшов з борщем у банці, я не жартую!). А ми лише вдвох. У нас були тільки батончики та печиво, а Марго просила їсти. При цьому якби я ще перла карематик-пледик-спальничок-термосик, ми б точно не добігли…
Тим часом кішку зловили й передали господарці…
Діти плачуть, батьки на них кричать.
– Та ви можете, нарешті, заспокоїти дитину?!
– Не може вона, бо їй теж страшно.
– Вибачте, а ви вчителька чи психологиня?
– Ні, я журналістка. А що?
– Просто я спостерігаю, як спокійно ви розмовляєте з дитиною, ви така молодець!
Так, я спокійна. Бо якщо моя дитина буде вити, я увійду в стіну головою вперед, і тоді ніхто не зможе вирішувати.
Це сьогодні можна згадувати найдрібніші деталі та скаженіти. А тоді не можна було. Поки кішка намагається домовитись з господаркою про особисте життя та при цьому відбитися від купи бажаючих погладити, Марго бігає укриттям:
– Ой, Марко, привіт!
– Даріє, доброго ранку. Наші діти в садок разом ходили, пам’ятаєте?
– Мамо, а тут ось моя подруга! Пам’ятаєш, ти хотіла познайомитися з її мамою?
Ну звісно, де б іще ми всі разом нарешті зустрілися, як не у сховищі?
Більше ми не бігали в укриття. Так, я знаю про безпеку, але мені було легше вкласти дитину спати в коридорі.
За великим рахунком, я не маю права скаржитися. Для нас все минуло легко. Ми мали воду, їжу, душ, світло, зв’язок і тепло. На відміну від нас іншим важче в сотні разів, і скаржитись на щось, розповідати, як нам складно, я не можу. До нас долітало з Броварів та Троєщини, вікна дрижали, так, було страшно, але й тільки.
Батько:
– Ми вас заберемо до себе на правий берег…
– Сенс? У вас там дупа, у нас – тихо!
У два сусідніх будинки прилетіло, в квартирах, що навпроти моїх батьків, вибило вікна. Нам знову пощастило, нас знову хтось за щось обійняв та захистив…
Чому не виїхали?
О, скільки мені було пропозицій виїхати! Мене навіть вмовляли. Варіанти від заходу України до закордону, до країни моєї мрії з 5 років Швеції! Польща, Іспанія, Німеччина, Америка, мамин улюблений Лондон і в куди там ще? Не хочу я. Я хочу опинитися там тому, що я сама цього хочу, а не тому, що змушена.
Від початку у нас дуже тихий район, найтихший в Києві. Я завдячую за це Всесвітові, усім вищим силам, мамі, дідусю, які захищають мене (вони померли, але вони мене охороняють. Так, я в це вірю!). Повністю усвідомлюю, що якби не така тиша, моє рішення було б інакшим. Якби нам на голову падали бомби у буквальному сенсі, я б, швидше за все, дійсно виїхала кудись. Але ми залишилися осторонь, і тому сьогодні ми там, де й були 24 лютого, у власному будинку.
Що найважче?
Найважчою була бездіяльність. Оця неможливість щось зробити, кудись застосувати себе! Як мені підгорало! Намагалася пропонувати допомогу волонтерським штабам. Складати гуманітарку, та хоч би й посуд мити на кухні в теробороні(!). Ага, три рази! Усе зайнято!
Нарешті пішла вчитися плести маскувальні сітки. Ура! Хотіла ще до війни, але не встигла. Дуже цікаве відчуття: ніби створюєш малюнок, і з кожним разом все глибше й гостріше його відчуваєш, знайомишся з власною собою, що заново народжується в сітці.
Найважче – розлука з партнерами й партнерками.
Я безголосо кричу від нестачі дотиків, страждаю від браку сексу. Коли поруч зі мною немає моїх людей, я не можу відволіктися, скинути напругу, вимкнути на якийсь час сувору реальність.
Подруга із цього приводу якось висловилася: «Тобі не вистачає сексу, і тому ти рвеш мені мозок? На ось, репостни мій пост. Я тут на касочки, генератори, квадрокоптери збираю, у тебе більше підписників – більше людей побачить».
Для мене це стало ковтком повітря: нарешті я можу зробити ну бодай щось!
…Важко було протистояти вмовлянням виїхати. Я чудово розумію, що люди це робили винятково з кращими намірами.
Я підкреслюю: для мене дуже важливо, що ви були поруч та пропонували варіанти.
Але я не поїхала зі своєї квартири ще ось чому. Тут я знаю, де у мене що лежить, тут я розумію, в який бік мені бігти в разі чого. Я так втомилася бути залежною у моєму житті, а нова місцевість – це знову ще більша залежність. Тому дякую, Всесвіте, за силу сказати «ні».
Плани на майбутнє
Змалечку мені вкладали в голову оцю меншовартісність України. Я так само вважала: ну що оця Україна, від кого вона там незалежна, нехай російська буде другою державною мовою. Я хотіла жити в іншій країні. Після Революції Гідності в мені все перезавантажилося.
А після 24 лютого я спокутую свою провину перед моєю Сестрою.
Я народилася 1991 року, у рік Незалежності України. Практично у рік її відродження.
10 грудня – у День Прав Людини.
Не можу сказати, що я залежна від містики чи езотерики, але деякі знаки від Всесвіту для мене все ж важливі. Ми народилися разом. І нині я буквально відчуваю, як Україна, моя Сестра, тримає мене за руку. Я допомагаю їй, а вона дає сили мені. І я не залишу мою Україну!
Нам все відбудовувати. Доводиться ухвалювати нелегкі рішення, але хочеться вірити, що вони принесуть користь.
***
– Мамо, а коли війна закінчиться, ти нарешті… Ми з тобою підемо… Коли всі магазини відчиняться… А в парку ми будемо…
Чому я знаю, що війна точно має закінчитися, тому що моя дитина каже мені, що все буде, як було. Ок, вже 100% не як було, але на нашу користь. І я не можу не бути впевненою, що війна закінчиться саме так, як хочемо ми. Нашою повною перемогою. Тому що так мені сказала моя дитина.
– Мамо, а я щоночі йду на веселку гратися з моїми друзями з Бучі. Одна дівчинка дала мені свого котика, він помер разом з нею. А ще там є хлопчик, який завжди пригощає нас солодощами з великої коробки…
Дякую кожному і кожній з моїх друзів, знайомих та незнайомих, хто за нас б’ється, за те, що сьогодні ми з дитиною живі, і я можу чути від неї ці слова.
…Towards Zero, стартова точка. Для мене і для тебе. Вибач мене, Сестро. Тепер я поруч! Тепер ми здолаємо всі приниження і відбудуємо тебе. Я хочу бути з тобою, тримати тебе за руку та допомагати підводитись. Я відчуваю, як ти підтримуєш мене і хочу підтримати тебе так само. І нехай мені запропонують ще сто двадцять п’ять варіантів виїзду – не покину тебе. Прилетить – то прилетить, двічі не вмирати. Пафос, гадаєте? Для мене віднедавна – буденні слова.
Разом – сила. Слава Україні! Слава ЗСУ!
Дарія Агнета Коржавіна
Перша ілюстрація – робота юної семирічної художниці Марго. Жовто-блакитне тло. Посеред жовтої ниви, де квітнуть блакитні та червоні квіти, стоять українка з українцем у національних костюмах костюмах, дівчина у вінку зі стрічками й квітами у волоссі. У блакитному небі хмаринки, сонце та напис «Слава Україні!»
Друга ілюстрація – художниця Яна Салахова.
На ілюстрації дарія з Сестрою-Україною. Вони стоять у пшеничному полі на тлі символіки українських міст і Криму. Тримаємося за руки та притуляємося одна до одної плечима.
Дівчата вбрані в одяг національних кольорів. На Дарії – жовта сукня, розшита колосками та сумочка на плечі. Україна у касці та бронику, вишиванці й синій спідниці. На них обох червоне намисто. У хмаристе небо піднімається літак «Мрія» з прапором України. На задньому плані впізнається багато символів, на кштал – кримськотатарський герб, Софійський собор, Михайлівська церква, на яку летить ракета та ін.
