«У саме пекло їздив три місяці»: як живе ліквідатор аварії на ЧАЕС у Печенігах під час війни
Від Печенігів до кордону з росією чи то на північ, у сторону окупованого Вовчанська, чи на схід, – близько 70 кілометрів. Із селища від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну виїхала майже половина місцевих мешканців і мешканок. Натомість у Печенігах знайшли домівки люди із прикордонних сіл і містечок Харківщини та Луганщини, що опинилися в окупації. Міграція відбувається й досі: хтось виїжджає, не витримує щоденних загроз і обстрілів, а хтось повертається, не знайшовши кращого прихистку деінде.
Ми у Fight For Right поспілкувалися з Володимиром (77 років), який уже п’ятий рік повномасштабної війни живе в Печенігах з дружиною Валентиною (78 років).
Війна
За словами Володимира, на початку повномасштабного вторгнення російські війська підійшли під Печеніги та лишилися на іншому березі річки Сіверський Донець із водосховищем. Звідтіля через греблю щодня «зеленим коридором» рятувалися люди з окупованих сіл. Цей шлях люди назвали «дорогою життя». Частина російських військ обійшла селище з обох боків, прямуючи далі.
«Вони обійшли нас. Ми ж на одній стороні Сіверського Дінця, а вони були на протилежній. У самих Печенігах як таких російських військ не було, вони навколо стояли за кілометра-півтора звідси, через річку», – розповідає Володимир.
У ті дні на вмовляння доньки Володимир з Валентиною покинули на кілька місяців Печеніги, переїхали до містечка поблизу Харкова. Але й там було вкрай неспокійно. Тож після деокупації Харківщини подружжя повернулося у свою домівку. І попри обстріли та небезпеку не збирається її полишати.
У самому селищі внаслідок обстрілів російськими військами зруйновано ліцей, суд, пошкоджено багато інших об’єктів соціальної сфери, житлові будинки… А чи не найбільше болить Володимиру за Печенізьку греблю, яка стала для росіян об’єктом постійних атак. Лише у квітні цьогоріч по ній запустили шість авіабомб.
«Плотина наша, наше печенізьке море…», – зітхаючи дбайливо і ніжно, як про рідних, каже Володимир про греблю та водосховище.
Такі вибухи відчуваються в будь-якому куточку селища, усе здригається. Однак надійних укриттів у селищі не вистачає. А для Володимира, у якого частково паралізований правий бік тіла після інсульту ще з 2003 року, навіть швидко дістатися до найближчого сховку нереально.
«Сусіди ховались у погребі. Ну а що його ховатися? Як воно, не дай Боже, попаде, то так і засипле в тому погребі. Капітальних укриттів немає. Ну куди я піду? У мене ж права сторона не робить – ні рука, ні нога. Далеко я не втечу…».
По-своєму дбає про безпеку господарів маленький песик Хвіря. «Шахеди зараз день і ніч летять і летять через наші Печеніги. У нас Хвіря, як тільки чує “шахеда” – гавкає. Потім у телефоні дивимося в додатку «Тривога» – і справді летить. Даремно ніколи не гавкає», – каже Володимир.
Щоправда, у Печенігах встановили у центральній частині нове сучасне захисне укриття з армованого бетону. У селищі працюють комунальні служби, дбають і доглядають за охайністю вулиць, висаджують яскраві клумби.
«Як один день…»
Через війну в Печенізькій громаді понад третина населення – люди старшого віку, за даними селищної адміністрації. Усе менше молодих сімей з дітьми. Для Печенігів, історія яких сягає вглиб ІІ тисячоліття до нашої ери, бронзового віку (у різні віки тут жили скіфи, ранні слов’яни, ще ближче до нашого часу – козацькі родини), це дуже болюче. Коли у дворах усе менше чути дитячого радісного галасу… Замість шибок у багатьох вікнах – деревно-волокнисті плити… Перелатані дахи…
Болюче це й для Володимира з Валентиною, адже з Печенігами пов’язане майже все життя, перші романтичні зустрічі, спільні святкування з друзями й рідними, щасливе дитинство доньки.
Володимир з Валентиною, 2000-ні роки. Фото з сімейного альбому, надане подружжям.
Валентина працювала продавчинею, а Володимир до інсульту «шоферував», як він сам каже.
«Я як вивчився у Куп’янську у 1968 році і аж до 2003 року, як стався інсульт, працював водієм».
Значним випробуванням для їхньої родини став момент, коли Володимира в 1987 році забрали на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Навіть за рік після самої аварії там було дуже небезпечно.
«У 1987-му році забрали в Чорнобиль. Три місяці там пробув як один день. Укриття над блоком тоді ніякого не було. У саме пекло їздив три місяці. Возив туди таких самих, як я чоловіків, на машині в кузові. Жили з хлопцями в селі поруч, за 15 кілометрів від Чорнобиля».
Важкі порушення здоров’я Володимира є наслідком, зокрема, роботи під час ліквідації аварії в Чорнобилі. І як не прикро, але нині через війну він навіть не може отримати достатніх реабілітаційних послуг, медичної підтримки.
Медична система у всій прифронтовій зоні працює в екстремальних умовах: лікарі здебільшого виїхали, а соціальні працівники, які лишилися, не завжди встигають допомогти всім, хто цього потребує. Щоправда, у Печенізькій громаді час від часу працюють виїзні бригади лікарів із Харкова.
Володимир розповів про становище медичної сфери і соціальної підтримки в Печенігах: «Лікарня працює, але більшість лікарів виїхали ще з першої хвилі повномасштабної війни. До нас додому ніхто з лікарні не ходить. Від терцентру ходить дівчина, допомагає жінці на городі садити, полоти».
Подружжя здебільшого справляється з усім самотужки. Але вдячні за будь-яку підтримку. Зокрема, команді Fight For Right, яка передала Володимиру нове колісне крісло. Це полегшило життя родини, бо до цього Володимир далі подвір’я не виходив сам. Через параліч чоловік не може користуватися новим кріслом самостійно, але сподівається часом «пошоферувати» і на електричному колісному кріслі.
«Хороше дуже крісло. Погано тільки, що я сам не можу далеко поїхати по вулиці, де колись ходив. Дружина повезе – то й добре. А так хотілося б самому, звісно… Електричне з моторчиком – то було б “круче”».
«Так і сталося…»
Наприкінці розмови Володимир зізнається, що для нього масштабний напад росії не був несподіванкою. Він прорахував таку можливість ще в 1990-х роках:
«Коли ми атомну зброю віддали, я одразу сказав: перший, хто на нас нападе – росія. Ніхто інший, ніякий дурень більше на Україну не нападе. Так і сталося, як ви бачите… У нас і родичі там є, як майже у всіх. Але вони нам зараз не “дзвонять”, і ми до них теж».
Володимир і Валентина не зневірюються. Слухають, чи не гавкає Хвіря, щоб знати, чи не летить знову від росії якась «зараза». Телевізора майже не дивляться, але читають новини в смартфоні. Зідзвонюються з донькою, щоб дізнатися, чи все гаразд у неї в Харкові. Та чекають на перемогу України і повернення дитячого щирого сміху в усі двори.
***
Історія Володимира та Валентини укотре показує, що системна підтримка людей з інвалідністю в Україні має бути гнучкою, індивідуальною, враховувати реалії війни. Забезпечити допоміжними засобами, фаховою підтримкою у прифронтових громадах має бути пріоритетом для гуманітарних акторів.
Якщо ви мешкаєте в Донецькій, Запорізькій, Сумській чи Харківській області і потребуєте допоміжні засоби (колісні крісла шириною 45, 50, 55 см, ходунки, стільці-туалети, протипролежневі матраци) чи плануєте евакуюватися, звертайтеся до Fight For Right. Ми допомагаємо тим, хто зараз цього найбільше потребує. Щоб отримати допомогу, заповніть анкету: https://ee-eu.kobotoolbox.org/x/cxKUS0x7
Не лишайтеся наодинці з викликами війни. Ми надаємо також юридичну та психологічну підтримку людям з інвалідністю.
Звертайтеся на нашу гарячу лінію 0 800 30 66 33 або надішліть запит на пошту help@ffr.org.ua
Fight For Right реалізує проєкт «Покращення доступу до інтегрованих послуг у сфері охорони здоров’я, психічного здоров’я та захисту для нещодавно переміщених осіб та осіб, які проживають у прифронтових районах на Сході України й на тимчасово окупованих територіях» за підтримки Гуманітарного фонду для України (UHF).
Підтримку надає Fight For Right у межах проєкту UHF за підтримки Première Urgence Internationale @premiereurgence
