«Ми, 10 беззбройних жінок, стояли проти 20 окупантів з автоматами». Історія дівчини, яка прожила 70 днів в окупації

«Ми, 10 беззбройних жінок, стояли проти 20 окупантів з автоматами». Історія дівчини, яка прожила 70 днів в окупації

Крістіна Бут понад два місяці жила під окупацією, виходячи з мамою на акції протесту та шукаючи шляхи евакуації. Опинившись нарешті у безпечному місці, дівчина розповіла свою історію організації Fight For Right.

Початок повномасштабної війни я проспала. Приїхала 23 лютого з Мелітополя у Запоріжжя, щоб у четвер піти до психотерапевтки.

О 7-й ранку 24 лютого мене розбудила дзвінком мама: «Нас бомблять!» Біжу на маршрутку.

Дорогою, у маршрутці, всі говорять про війну. Я жадібно та трохи панічно вслухаюся: чи не радіють? Чи не вітають «асвабадітєлєй»? Ні, не радіють. Не вітають.

Я приїжджаю у Мелітополь о 10:30, а об 11-й місто вже зачиняють на в’їзд і виїзд. Дорогою додому встигаю ще закупити трошки різних круп, питної води. Шукаю хліба, але його вже ніде нема, тож купую сухарі.

Я готувалася до війни, у мене було таке внутрішнє відчуття, що це точно станеться, що всі ці новини про майбутнє повномасштабне вторгнення — не марні. Читала всілякі посібники про те, що варто робити у разі настання війни. Але річ у тому, що ніхто з мого найближчого оточення (друзі, родина) не хотів і говорити зі мною про це. Не те що готуватися!

Тому довелося оперативно реагувати на все в перший день. Я набрала дуже, дуже багато води — питної, технічної. Накопала землі з городу, понаповнювала нею мішки та поставила на вікна, заклеїла їх додатково скотчем. Перевірила підвал — він у нас затоплений, причому завжди, бо живемо недалеко від водоймища. Зрозуміла, що бути в підвалі — не варіант. Знайшла умовне «бомбосховище» вдома — на підлозі за двома стінами, перенесла туди матрац зі своєї кімнати. Перевірила тривожні рюкзаки та наново їх перебрала за списком. Зараз я навіть не розумію, звідки на це все у мене взялися сили, але вдячна собі за спокій і витримку.

Перший день протестів

Місто окупували досить швидко. Перші два-три дні повномасштабної війни ми ще чули звуки боїв і читали про них у місцевих новинах, а вже згодом почала з’являтися інформація про окупацію: спочатку казали про половину окупованого міста (до речі, ніде не було вказано, яка це саме половина). Згодом стало зрозуміло, що захоплюють усе більше і більше адміністративних будівель. Коли ми вперше від початку війни вийшли у центр міста і побачили триколори замість наших прапорів, у серці було відчуття повного розпачу. Ми не готувалися до окупації, бо вірили, що нас швидко звільнять. Щодня на мітингах ми так щиро кричали «Слава ЗСУ!», що здавалося, ніби ми їх закликаємо у місто.

Жити під окупацією — це ніби тобі хтось наступив чоботом на горло. Дихати можна, жити можна, але якось ну дуже некомфортно. Спочатку в тебе забирають прості речі: базове відчуття безпеки, вільне переміщення, доступ до життєво необхідних продуктів, буденних послуг. Але ніби залишають надію (насправді ж просто грають роль «ввічливих» та «добрих» людей, які «не проти України»). Ми з мамою щодня ходили на мітинги за Україну, які тривали близько двадцяти днів. Спочатку ніхто нам не забороняв.

Протест у місті

Потім у тебе відбирають свободу слова, забороняють мирні зібрання. І все так поступово: спершу в рупор повідомляють, що «тимчасово забороняють мітинги». Потім починають викрадати людей: спершу — нашого мера Івана Федорова, згодом — активістів та активісток (Лейлу Ібрагімову, Ольгу Гайсумову, Сергія Прийму та інших).

У якийсь день російські окупанти просто оточили площу, де ми завжди збиралися з мітингом.

Наша групка стояла теж. Ми — 10 беззбройних жінок — стояли проти 20 озброєних, у повному екіпіруванні, з автоматами, окупантів. Поки ми намагалися їм щось пояснити, один з них перезаряджав автомат. Один особливо балакучий окупант назвав Мелітополь «жопой мира». Я спитала: «Якщо це так, то чого ви у цю жопу міра приїхали?» Не відповів. Трошки потім хвалився, що у нього є лист від дитинки з Мелітополя, яка йому писала подяку за «асвабаждєніє», і що, якщо ми хочемо, він може його продемонструвати. Я попросила показати, але він не показав. Я точно знаю, що у той день кількох людей схопили та втягнули в автозаки.

Потім ставало ще важче. Їх ставало вже більше, вони готувалися. Ми змінили місце, та вони знали де. Змушували розвертатися. Казали негайно йти. З моїх рук вихопили жінку, яка теж мітингувала. Ми з мамою її тримали, щоб окупанти не схопили. Троє жінок проти десятка озброєних чоловіків. Та її вихопили з рук, маму вдарили автоматом по руці, рука розпухла. Мене штовхнули. Жінку схопили та понесли в машину. У мене сталася перша за багато років панічна атака.

Тоді я, власне, вперше зустріла таку безмежну агресію. І потроху почала втрачати надію. Відчуття здавленості, втрати повітря ставало все сильнішим.

Протест у місті

До цього додаються і більш «приземлені речі». Місто змінює свій вигляд. На красивий, сучасний, оновлений Мелітополь фізично стало боляче дивитися. Розмародерені магазини з розбитими вітринами й написами «Пусто» або «Вже пусто», кілометрові черги в супермаркети, купи сміття. Таке враження, ніби ми в машині часу потрапили в совок.

У перший час був дефіцит геть усього. Майже ніде не працювали картки (до речі, навіть зараз у Мелітополі є дуже мало місць, де можна розрахуватися картками). Бракувало продуктів, не було ліків. Багато медиків були змушені виїхати з міста.

У якийсь момент з’явилися стихійні точки продажу товарів, привезених підприємливими містянами з Криму. Звісно, купувалося найдешевше і продавалося за ціною втричі або й більше дорожчою. За кілька тижнів ринки й магазини також заполонили ці товари. На місці старих «АТБ» і «Сільпо» почали відкривати їхні супермаркети, де товари продаються і за гривні, і за рублі.

На евакуацію зважувалися довго. Точніше, трошки інакше — я була готова евакуюватися ще у перший день, а маму треба було довго вмовляти. Я її вмовляла щодня, запрошували знайомі та колеги — без результатів. Зрештою, спрацювало дещо інше.

Точкою неповернення для нас стало те, як на місце нашого прекрасного прапора, який російські окупанти разом з колаборантом ввечері здирали (навіть не спускали, а саме здирали — на місці залишилося кілька шматочків жовто-блакитної тканини), повісили червоний прапор СРСР. Тоді вже навіть і мама збагнула, що довго ми там не витримаємо.

Як я вже згадувала, я була готова до евакуації з першого дня. Зібрані тривожні валізи. Куплені: переноска для кішки, намордник для собаки, заспокійливе їм у дорогу, корм, памперси, пелюшки. Мені здається, що для евакуації тварин я зібрала значно більше, ніж для евакуації нас.

Та евакуація весь час зривалася. То був сильний дощ, і дороги розмило. То російські окупанти розвертали колони. То водіїв починали сильно пресувати на блокпостах, тож вони відмовлялися їхати. То за проїзд вимагали по 250$ з людини й половину суми з кожної тварини, до того ж у валюті та готівкою. То відмовлялися їхати з тваринами. Це було жахливо. Мені здавалося, ніби я приречена залишитися в тій окупації назавжди.

Нашій родині пощастило, адже кейс-менеджери організації Fight For Right, у якій я працюю, допомогли мені вибратися. Вони знайшли волонтерський проєкт, який вивозить безплатно людей з окупованих територій.

Евакуація була важкою. Машина за нами приїхала о 7:30 4 травня. Нас у машині було четверо людей і четверо тварин (собака, кішка і дві шиншили).

Трохи далі від Василівки була дуже тривала зупинка. З 11-ї години ми стояли там. Попереду була довга колона з автівок, початку якої не було видно. Пусті коробки від російських пайків, багато сміття. Серед колони — купа автівок з написами «Діти», «На операцію» тощо. У багатьох людей у черзі на руках немовлята, хтось із тваринами.

Евакуація

Хвилини очікування перетворювалися у години. Десь поруч тривали бої: ми чули й вибухи, й постріли.

Дорогу обіцяли спочатку відкрити з 16-ї години. Потім — з 18-ї. 3 21-ї почалася комендантська година, тож у Василівку вертати вже було не можна. Ночували на трасі, під звуки пострілів. Якось посеред ночі щось вибухнуло, зовсім поруч — усі, хто був у машині, пригиналися, а Ар’я (собака) схопилася, стала на задні лапи, дивилася у вікно, що там. Уночі спати не могли, було страшно. Ще десь о другій прокинулися шиншили (вони нічні створіння) і почали кричати. Напевно, налякалися. Я їх діставала з переноски, гладила, заспокоювала.

Ми виїхали о 5-й ранку і стояли знову довго, далі рушили близько 12-ї. Перший блокпост з нашими військовими й нашими прапорами ми проїжджали зі сльозами. Як і всі наступні. Як і в’їзд у Запоріжжя. Це було дуже важко. Дорога, яка раніше тривала максимум 2 години, тепер зайняла близько 30. Але ми впоралися. І вперше за довгий час видихнули з полегшенням: ми на вільній землі.

Зараз ми у місті Дубно Рівненської області, куди нас гостинно запросила мамина подруга. Тут добрі й турботливі люди: нас зустріли, допомогли з усім, підтримують і піклуються про наш комфорт. Тут дуже люблять Україну та роблять усе, щоб наблизити нашу перемогу.

Elle Україна

Читайте також