Цілеспрямована жорстокість: історії чоловіків з інвалідністю, які пережили катування російських окупантів
Російські військові систематично порушують права людей з інвалідністю на тимчасово окупованих територіях. Люди зазнають фізичного, психологічного та сексуального насильства, їх позбавляють доступу до медичної допомоги.
Загарбники незаконно утримують їх у неволі в нелюдських умовах, катують і примушують до важкої фізичної праці, яку багато кому складно виконувати через стан здоров’я.
У цьому матеріалі ми зібрали свідчення людей з інвалідністю з різних регіонів України, які стали мішенями окупаційного терору, та розповідаємо про їхній гіркий досвід полону.
Коли інвалідність стає мішенню: воєнні злочини під час окупації
Повномасштабна війна суттєво загострила порушення прав людей з інвалідністю в Україні. На захоплених територіях люди з інвалідністю зазнають підвищеного ризику насильства, репресій і свавілля з боку російських військових та окупаційної влади. Це насильство є проявом системного ігнорування росією норм міжнародного гуманітарного права.
Масштаби воєнних злочинів є тривожними й продовжують зростати. За даними Офісу Генерального прокурора України, за перші десять місяців 2025 року за статтею 438 Кримінального кодексу України («Порушення законів та звичаїв війни») зафіксовано 647 таких злочинів. У 337 кримінальних провадженнях потерпілими є люди з інвалідністю, ще шість справ перебувають у провадженні профільного департаменту. У двох провадженнях задокументовано сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, вчинене щодо осіб з інвалідністю. Водночас ці дані можуть не відображати повної картини: чимало постраждалих не звертаються до правоохоронних органів через страх, бажання уникнути повторної травматизації під час розслідувань і складність доступу до допомоги. Найменше звернень традиційно фіксують у справах про СНПК, адже ці злочини залишаються одними з найбільш стигматизованих у суспільстві.
Сексуальне насильство є окремим тяжким воєнним злочином. Як повідомляє Укрінформ, з кінця 2023 року в Україні зафіксовано щонайменше 1080 постраждалих від таких злочинів з боку російських військових, близько 70% із них – чоловіки. Серед потерпілих є й неповнолітні – семеро хлопчиків та 21 дівчинка.
Незалежна міжнародна комісія з розслідування порушень в Україні підтвердила: катування системно застосовувалися на окупованих територіях усіх підконтрольних росії областей України, а також у слідчих ізоляторах на території рф. Окупанти часто діяли відкрито, з очевидним відчуттям безкарності. Комісія також встановила, що в підконтрольних росії місцях утримання бракує медичної допомоги або полоненим свідомо відмовляють у лікуванні, що також кваліфікується як воєнний злочин.
Три роки у російському полоні: били гумовими кийками, катували струмом і душили пакетом
До повномасштабного вторгнення росії в Україну Артем (ім’я змінено, – прим.) отримав третю групу інвалідності через вроджену ваду серця. З 2014 року він брав участь у захисті країни як волонтер і цивільний доброволець. Початок повномасштабного вторгнення Артем зустрів у Водяному на Донеччині, потім його підрозділ передислокувався до Маріуполя. Під час оборони міста чоловік надавав допомогу пораненим воїнам і цивільним.
Спробувавши прорватися з оточення на території металургійного комбінату імені Ілліча, він отримав поранення: куля пробила бронежилет і влучила в грудну клітку. Це поранення фактично врятувало йому життя – через нього не потрапив до колони, яка пішла на прорив і була майже повністю знищена.
Попри поранення Артем продовжував надавати медичну допомогу в бункерах металургійного комбінату «Азовсталь». У травні 2022 року він разом з іншими захисниками та захисницями вийшов звідти за наказом командування і опинився в полоні російських військових.
З «Азовсталі» чоловіка привезли до окупованої Оленівки в ніч з 18 на 19 травня 2022 року. Уже з перших днів російські військові вдалися до психологічного тиску та фізичного насильства. «В Оленівці мене вже били. Це були співробітники ФСБ», – згадує парамедик.
Під час обшуків полонених двічі змушували роздягатися догола. Це супроводжувалося фізичним тиском і залякуваннями відрізати статеві органи, щоб «такі не розмножувалися».
Артем згадує нелюдські умови утримання. Бараки, не пристосовані до такої кількості людей, були критично переповнені. Через тисняву й брак місця полонені спали по черзі. Туалети були надворі, полонені прибирали їх раз на тиждень. Годували нерегулярно – інколи глибокої ночі. Медичну допомогу надавали українські полонені-медики, використовуючи свої незначні запаси ліків.
«Нас змушували співати російський гімн зранку й увечері. Якщо хтось говорив українською – за це фізично карали. Заставляли читати роздруковані промови Путіна: про те, хто “придумав Україну”, звідки вона взялася, про “братній народ”», – розповідає чоловік.
В Оленівці Артем пережив два допити, які проводили співробітники ФСБ у балаклавах. Під тиском його намагалися змусити підписати свідчення про нібито злочини ЗСУ. «Їхня основна мета була – перекласти відповідальність за зруйновані міста й убивства цивільних з росіян на нас, – каже чоловік. – Але, дякувати Богу, щось їх відволікло, і я нічого не підписав».
У липні 2022 року – у день теракту в Оленівці – Артема етапували до Горлівки. Там насильство стало постійним. «Коли виходиш з автозака в Горлівці, тебе одразу ставлять на «розтяжку» (з розведеними ногами й піднятими руками, – прим. ред.) і б’ють. Далі є коридор до приміщення: ти біжиш, прикривши голову, а по обидва боки стоять працівники колонії з гумовими кийками і “пригощають” тебе з усіх сторін», – розповідає парамедик. Найчастіше полонених били по ногах, щоб позбавити можливості нормально пересуватися.
Артема неодноразово викликали на допити, які супроводжувалися психологічним тиском. Погрожували передати до дисциплінарного ізолятора людині, яку полонені знали за особливою жорстокістю. За словами Артема, саме він найчастіше і з найбільшим садизмом застосовував фізичне насильство, зокрема прив’язував мотузку до геніталій і тягав людей коридорами.
У Горлівці чоловік провів майже два роки. Взимку 2022–2023 років полонені мерзли в колонії, яку поспіхом розконсервували. «Опалення не працювало, його запускали в процесі – варили труби. Перший сніг уже випав, а тепла ще не було», – згадує парамедик.
Їжу подавали палюче гарячою й давали на її прийом зовсім мало часу. Через це багато полонених мали опіки піднебіння.
Улітку 2024 року Артема етапували до Чистякового на окупованій Донеччині, де, за його словами, побиття були поодинокими. У грудні 2024-го його перевели до Бійська в Алтайському краї рф, і там регулярні катування знову відновилися – окупанти дізналися, що він був добровольцем.
«На “прийомці” (першому етапі після прибуття нових полонених, – прим. ред.) били струмом та кийками. Роздягли догола, вели із закритими очима. Не дай Боже відкрив – одразу “прилітало”», – згадує чоловік.
Полонених змушували оголеними проходити медичні маніпуляції – у них брали кров. Для чого й чи дотримувались елементарних норм безпеки, полонені не знали.
Ранок у колонії починався з примусу співати гімн рф, після чого проводили так звані «перевірки». Електрошокерами полонених били щодня, охоронці постійно ходили в балаклавах і жорстко карали за будь-яку спробу подивитися навколо.
Під час допитів чоловік неодноразово говорив своїм катам про вроджену хворобу серця й постійний біль у грудях, однак це їх не зупиняло. Росіяни вимагали, щоб він визнав вигадані злочини.
У 2025 році Артема звільнили під час обміну в День Незалежності України. У полоні він провів майже три роки. Уже після повернення українські лікарі з’ясували: куля, від якої Артем отримав поранення ще в Маріуполі, весь цей час перебувала в ділянці серця. Його успішно прооперували.
Полон і катування серйозно підірвали здоров’я. Артем повернувся додому з вагою 40–42 кілограми замість звичних 55. Перший час після звільнення він узагалі не міг спати через стрес. Проблеми зі сном, зізнається, не зникли й досі.
Тортури призвели до майже повної втрати слуху
Володимир (ім’я змінено, – прим. ред.) – житель села Каїри Каховського району Херсонської області. До повномасштабної війни росії проти України отримав інвалідність через порушення слуху.
Коли 24 лютого 2022 року почалося вторгнення, він долучився до територіальної оборони. Разом з іншими місцевими жителями патрулював населений пункт, намагаючись запобігти мародерству.
У вересні 2022 року російські військові прийшли по чоловіка додому. Під час обшуку окупанти шукали зброю. Натомість знайшли грамоту від президента України за сумлінне виконання обов’язків та шеврон «Сектор Б» часів АТО. Після цього Володимира вдарили. Того самого вечора його повезли до будівлі районного відділку поліції в Горностаївці.
«На мене надягнули кайданки, які не знімали дев’ять діб. Били. Тримали у внутрішньому дворику просто неба, де зазвичай проводять прогулянки. Нас там було багато. Постійно когось привозили, когось забирали. Серед затриманих – місцеві жителі, активісти, волонтери. Були й такі, хто згодом просто зникав», – розповідає колишній полонений.
Туалет був у дворі. Під час дощу люди ховалися там, адже це було єдине місце з дахом. Полонених практично не годували. Краще забезпечували лише тих, хто погоджувався співпрацювати з окупантами: їм дозволяли отримувати передачі від родичів і давали цигарки. Решта була цього позбавлена. Під час полону Володимир став свідком смерті іншого затриманого, якого закатували до невпізнання.
Перші дев’ять діб його допитували щодня з особливою жорстокістю. Вимагали інформацію про інших учасників АТО, волонтерів, наявність зброї. Свою інвалідність Володимир намагався використати як захист. «Я казав, що нічого не чую. У мене проблеми зі слухом, я був без слухового апарата», – розповідає чоловік. Утім, на це окупанти не зважали.
«Катували по-різному. Били електрошокером – їм було байдуже, куди саме. Застосовували часто. Також лупцювали кийками, гумовими палицями», – каже Володимир.
Російські військові використовували польові телефони як знаряддя катувань. «До рук і ніг під’єднували дроти й били струмом. Казав їм, що хочу пити, а вони виливали мені на голову п’ятилітрову пляшку й після цього знову пускали струм», – розповідає чоловік.
Володимира тримали в полоні до жовтня 2022 року. Перед звільненням його змусили підписати документи про те, що до нього нібито не застосовували насильства. Інакше, як дали зрозуміти, його не відпустили б.
Однак після звільнення переслідування не припинилося. Загарбники неодноразово поверталися до нього додому, погрожували, проводили обшуки. Під час одного з таких «візитів» у 2023 році чоловікові зламали щелепу, вдаривши прикладом автомата.
У надії сховатися Володимир переїхав до іншого населеного пункту. Та й там його знайшли.
«Останній раз росіяни прийшли у травні 2024 року. Забрали машину і телефон. “Привітали зі святом”. У мене якраз того дня був день народження», – згадує чоловік.
Того ж місяця він виїхав з окупації. Наслідки катувань були тяжкими. Слух погіршився критично: «З полону вийшов, взагалі вже нічого не чув, тому що вони мене спеціально лупили по вухах руками». За висновками лікарів, Володимир втратив близько 90% слуху. Наразі оформлює другу групу інвалідності.
Володимир також має проблеми зі сном. Постійно приймає ліки і проходить реабілітацію.
«Завдяки підтримці людей і волонтерській допомозі вдається триматися», – говорить він.
Постійні обшуки, допити та примусова праця під погрозою ув’язнення: пів року російського терору
Дмитро (ім’я змінено, – прим. ред.) – мешканець села Виноградне Запорізької області, має інвалідність ІІІ групи. У 2014 році він добровольцем пішов захищати Україну, а вже за рік був змушений залишити службу через погіршення стану здоров’я.
До повномасштабного вторгнення він працював водієм, а згодом сторожем у Молочанській школі-інтернаті. Попри серйозні проблеми із серцем і цивільний статус, під час окупації Дмитро зазнав переслідувань, незаконного затримання, погроз і насильства з боку російських військових.
Уперше окупанти прийшли до нього у квітні 2022 року.
«Приїхали великим КамАЗом-автозаком: посадили в будку, натягнули пакет на голову. Я кажу: “Почекайте, я забув свої пігулки”. Після інфаркту без них ніяк – я постійно їх приймаю. Мені винесли ліки, і ми поїхали в Молочанськ», – згадує чоловік.
Його доставили до міської ради, де російські військові облаштували комендатуру. Там Дмитра допитували три з половиною години. До кімнати заходили по кілька людей: один допитував, інші спостерігали – потім змінювалися. Одні й ті самі запитання ставили по-різному, намагаючись зловити на суперечностях.
«Я вже відчував, що мене “штормить” – мабуть, тиск піднявся, та ще й у мене цукровий діабет, – розповідає чоловік. – Дуже погано себе почував».
Серед тих, хто його допитував, був бойовик на ім’я Усман. Він неодноразово погрожував фізичною розправою.
«Витяг пістолет і приставив мені до коліна. Сказав, що зараз прострелить ногу – і тоді я “все їм розкажу”», – ділиться чоловік.
Згодом він почав погрожувати ножем:
«Дістав ножа й підніс мені до вуха. Почав обурюватися, що я “нічого не розповідаю”. Інші казали, що якщо я їх “не хочу слухати”, то треба зробити так, щоб “справді не чув”».
Дмитра били прикладами автоматів і ліктями. Він переконаний, що лише стан здоров’я врятував його від жорстокіших катувань.
«Тоді мене сильно не били – більше погрожували. Якби не мій інфаркт, може, й тоді дісталося. А так виходить, трохи мене врятував», – каже він.
У будівлі міської ради, за словами Дмитра, людей утримували в підвалах. «Одному нашому, що сидів у підвалі, прострелили ноги з травматичної зброї», – розповідає чоловік.
Постріли з підвалів лунали часто:
«У комендатурі стрілянина була майже щодня. Десь унизу, в підвалі. Може, просто по психіці давили – стріляли в повітря чи в стіну».
Частину людей після катувань вивозили в невідомому напрямку.
Після багатогодинного допиту загарбники несподівано вирішили відпустити Дмитра. Додому він повертався пішки близько чотирьох кілометрів.
Однак переслідування не припинилися. Російські військові неодноразово приїжджали до Дмитра та залучали до примусових робіт.
«Щодня відмічалися в них, а потім нас відправляли на різні роботи – то на блокпосту щось порізати чи почистити, то вже в адміністрації, коли вони там облаштовувалися: меблі переставляти», – розповідає він.
За відмову виконувати роботи погрожували ув’язненням.
«Я сказав, що не можу фізично працювати, бо після інфаркту. Усман почув і сказав, що “спустять у підвал, і інфаркт швидко пройде”», – згадує чоловік.
Під час примусових робіт у Молочанській лікарні Дмитро став свідком катувань інших затриманих. «Заходимо до приміщення лікарні – а там двоє людей. Руки стягнуті канатом за спиною, обличчя закриті. Усман ходив поруч із битою. Було видно, що він їх катував – чоловіки були майже без свідомості. Хто вони такі – я не знаю, облич не було видно», – розповідає Дмитро.
Постійний страх, очікування обшуків і повторного затримання серйозно позначилися на його здоров’ї. «З серцем тоді почалися проблеми, і цукор підскочив після того підвалу. Бо постійно сидів “на голках”», – каже чоловік.
У вересні 2022 року йому вдалося залишити окуповану територію. Розповідає, що після пережитого стан здоров’я суттєво погіршився.
«П’ю по десять таблеток на добу – від цукру і після інфаркту. А препарати від цукру дуже сильні, вони й по печінці б’ють», – ділиться колишній полонений.
Описані історії – це не лише особисті свідчення трьох чоловіків з різних регіонів України. Вони є доказами системних воєнних злочинів росії проти людей з інвалідністю. Робота організації Fight For Right свідчить: таких випадків – сотні. Саме з них формується цілісна картина злочинів, за які держава-агресор має понести міжнародно-правову відповідальність.
Невидимість проблеми: суспільна обізнаність і виклики документування
Невтішними залишаються й оцінки щодо обізнаності суспільства про такі злочини. Про це свідчать результати всеукраїнського опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології у листопаді–грудні 2025 року. 42% опитаних оцінили поінформованість суспільства про потреби людей з інвалідністю як низьку або дуже низьку. Водночас дослідження показує наявність безпосереднього досвіду: 13% респондентів повідомили, що під час війни мали прямий або опосередкований досвід ситуацій, які могли б кваліфікуватися як воєнні злочини проти людей з інвалідністю.
Поряд із цим простежується запит на системні рішення. Понад половина опитаних – 53,6% – підтримують фіксацію воєнних злочинів проти людей з інвалідністю як окремої категорії. Водночас 61% респондентів не знають, куди саме слід повідомляти про такі злочини.
Ці дані вказують на глибшу проблему – низьку видимість теми інвалідності в публічному просторі та відсутність чітких роз’яснень від держави. З одного боку, суспільство усвідомлює, що воєнні злочини проти людей з інвалідністю відбуваються, з іншого – відчуває гострий брак інформації, знань і практичних механізмів реагування. За відсутності належної уваги, обліку та публічності такі злочини ризикують залишатися «невидимими» – як для суспільства, так і для системи правосуддя.
Відсутність спеціальної статистики та чіткої класифікації призводить до того, що порушення проти людей з інвалідністю розчиняються серед інших воєнних злочинів і не отримують належної правової оцінки, хоча мають ознаки самостійних обтяжуючих злочинів.
Значну частину документування сьогодні здійснюють громадські та правозахисні організації. Зібрані ними матеріали можуть використовуватися як докази в національних розслідуваннях і міжнародних судових інстанціях.
Водночас документування є лише першим кроком. Україна та міжнародна спільнота мають створити ефективні механізми відповідальності за злочини на окупованих територіях, зокрема проти найбільш вразливих груп. Йдеться не лише про збір доказів, а й про їхню інтеграцію в національні та міжнародні судові процеси, спеціальні трибунали й компенсаційні механізми.
Дієвий національний механізм і підтримка міжнародного спецтрибуналу є ключовою умовою притягнення до відповідальності всіх винних – від виконавців до вищого керівництва рф. Інакше безкарність стимулює нові злочини.
Матеріал підготовлено в межах проєкту «A coordinated civil society action to ensure justice, accountability, and sustained support for the survivors of conflict-related sexual violence in Ukraine», який реалізує ГО «Fight For Right» за підтримки та сприяння міжнародної організації International Partnership for Human Rights (IPHR).
