«У цьому житті ти ще щось важливе не доробила»: Як долають стигматизацію ветеранки з інвалідністю Олена Герасим’юк та Анна Ілющенкова
Романтична дата 14 лютого для ветеранки та поетки Олени Герасим’юк значить щось набагато більше. Її вона називає другим днем народження. У цей день 2020-го року лікарка київського Інституту серцево-судинної хірургії ім. Амосова показала Олені результати останніх аналізів. «Я житиму!», – витираючи сльози, зреагувала вона на подолану важку хворобу легень, отриману на позиціях на Донеччині.
«Якщо ти з такими пораненнями залишилась жива – значить, у цьому житті ти ще щось важливе не доробила», – це вже почує від лікаря в Німеччині восени 2014-го року ветеранка та медсестра Анна Ілющенкова.
У межах проєкту Fight For Right «Лідерство жінок з інвалідністю в громадах» ми поспілкувалися з двома ветеранками, які долаючи фізичний біль, депресивні стани та стигматизацію в суспільстві через інвалідність, вражають прикладом незламності і нестримного руху в саморозвитку та допомозі іншим.
Анна: Іловайський котел і врятована нога
Липень 2014-го року. У медсестри одеської поліклініки за графіком ось-ось мала розпочатися відпустка. Нарешті з’явився би час із сином-підлітком провести кілька днів на морі, яке Анна обожнює. Проте плани змінило почуте від військового в поліклініці – «на фронті критично бракує медиків».
Завжди пасіонарна Анна зібрала речі і вирушила на Донеччину. Пообіцяла сину, що обов’язково до кінця літа повернеться. Бо ще жодного разу за вісім років не пропускала його першовересневої шкільної лінійки.
…29 серпня на світанку Анна разом із побратимами виходила з оточеного Іловайська. Перед виходом у неї ще жевріла надія встигнути до сина на 1 вересня.
«Ми пішли так званим “зеленим коридором”, але насправді коридором смерті, бо російські війська нас там уже чекали і розстрілювали, як у тирі».
Там Анна отримала сім кульових та осколкових поранень і потрапила в полон. Із зараженням крові та гангреною через п’ять днів її відпустили, бо надавати кваліфіковану допомогу полоненій там ніхто не збирався. Хіба кололи морфій, щоб жінка менше кричала від болю.
Українські лікарі потім скажуть Анні, що її врятувало чудо: осколок у нозі пройшов у міліметрах від артерії, але не зачепив її. Проте медики не обіцяли, що вона зможе ходити. Попереду була надскладна і ризикована операція біля хребта, був ризик зачепити спинний мозок. Але обійшлося.
Далі були довгі місяці лікування в Німеччині та Литві. Там експериментально гомілку з’єднали з бедром вакуумним способом. Але в такий спосіб ногу врятували від ампутації.
Олена: Перші симптоми на позиціях
Улітку 2019-го року відома й титулована на той час українська поетка із Києва Олена Герасим’юк чергувала на позиціях під Донецьком. Її діймала висока температура та рясний висип на обличчі.
«Можливо, вірус чи застуда», – заспокоювала себе Олена. Встановити точного діагнозу не було можливості – позиція напів оточена і зайвий раз виходити з неї було вкрай небезпечно. Тому жінка рятувалася противірусними препаратами.
У 2019-му минав її другий рік ротацій на Донеччині в статусі парамедикині добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». За плечима – успішна літературна кар’єра, перемоги в поетичних конкурсах, роки волонтерської діяльності. Але у 2017-му році вольове рішення пройти курси з парамедицини змінило все її наступне життя і світогляд.
Далі були позиції в Авдіївці, під Пісками та Водяним, у Мар’їнці. У червні 2019-го року Олену залучили до спецоперації із затримання проросійського бойовика Володимира Цемаха, одного з найважливіших свідків у справі збиття малайзійського «Боїнга» MH17. Вона зупиняла кровотечі у важкопоранених розвідників, які викрадали злочинця з окупованої території.
Гострі прояви невідомої хвороби в Олени минули. Вона повернулася до Києва після ротації. Побратими подарували путівку в Єгипет, щоб Олена психологічно відновилась. На той час жінка була сильно емоційно пригнічена через загибель 20-річного «госпітальєра» Миколи Волкова. Саме екіпаж Олени евакуйовував Миколу з летальним пораненням у голову. Це була перша смерть у рядах «Госпітальєрів».
У Єгипті Олені знову стан погіршився. Згодом вона дізналася, що за її діагнозу спекотний клімат протипоказаний, бо від спеки бактерії лише множилися.
Точний діагноз Олені встановили лише через півтора місяця. Це був туберкульоз легень.
«Я з хлопцями довго перебувала буквально в землі (на позиціях – Ред.). Це був нереальний холод, бо це – поля. Цей холод, плюс знижений імунітет нас скосили. Із роти в нас три людини захворіли».
Олена була нажахана діагнозом. Попереду тривале складне лікування хіміотерапією з дуже важкими побічними проявами. Жодних гарантій на одужання медики не давали.
«Були і суїцидальні думки. Бо як?! Тобі лише 27, а ти очікуєш на можливу смерть. Як це все пережити? Інколи думала: навіщо чекати? Тому і серед ночі дзвонила психологу, коли думала про суїцид».
Підтримувала Олену також ветеранська спільнота – дзвінками та зборами на численні аналізи та лікування.
Морально важко було і через умови в туберкульозній лікарні. Антисанітарія, холод у палатах, злиденне харчування, відсутність емпатії та зверхнє ставлення медперсоналу. Врешті через місяць вона просто втекла з цього “пекла”.
Продовжила лікуватися вже в Інституті Амосова. Саме тут 14-го лютого 2020-го нарешті почула іронічне від лікарки: «Збирай речі! Ти займаєш чуже місце, нема тобі вже тут що робити!». Результат аналізів показав, що бактерії нарешті «мертві».
«На цей момент я мала депресію. Бо всі аналізи були без змін, я дуже сильно плакала. Думала, якщо і на цей раз аналізи не покажуть покращення, то це кінець».
Протоколи лікування забороняють переривати хіміотерапію. Тому далі ще місяцями Олена боролась з наслідками лікування. Випадало волосся, побічка «вдарила» по суглобах, було важко та боляче ходити, ще довго діймала задуха.
«У мене було абсолютно “розвалене” здоров’я. Навіть щоб дійти до туалету, треба була тростина. Були проблеми з нервовою системою. І досі час від часу я лягаю під крапельниці, інакше я легко впадаю в депресію».
До всього тоді в Україні тривала пандемія коронавірусу, який вкрай небезпечний для людей з ослабленим імунітетом.
«Я намагалася не виходити з дому, бо Covid-19 для мене був би смертним вироком. У мене ж відсутні 10% легень».
Анна: Стигматизація інвалідності
Анна Ілющенкова повернулася з закордонного лікування в Одесу через дев’ять місяців після поранення. Відчуття щастя від того, що вона вона жива і знову може ходити, затьмарила реальність.
Її звільнили з роботи в поліклініці, оскільки вчасно не повернулася з літньої відпустки. Виселили з соціального житла через борги за комунальні послуги.
Настав крах і її маленькому бізнесу. Розікрали орендоваий нею склад з побутової хімією та продуктами харчування, якими вона торгувала паралельно з роботою медсестрою.
Син-дев’ятикласник закинув навчання у школі, куди перестав ходити через глузування однокласників: мовляв, мама тебе покинула і поїхала на війну. Колишні колеги з роботи теж не розуміли, навіщо Анна йшла на такі ризики: мовляв, сама собі створила проблеми.
Далі була ціла бюрократична епопея – отримати офіційний статус ветеранки й учасниці бойових дій, щоб мати хоч якісь державні пільги. На перешкоді стали проблеми з документами — влітку 2014-го її не внесли в наказ на відправку в АТО. Пішло кілька років на те, щоб Анна таки змогла довести свою присутність на фронті.
Так само довелося витратити чимало зусиль і часу, щоб влаштуватися на роботу. Бо працевлаштовувати людей з інвалідністю, як з’ясувалося, мало хто хоче.
«Ви (люди з інвалідністю – ред.) нікому не потрібні! Бо часто ходите на лікарняний. Ви часто хворієте. А ми вам повинні платити повну зарплату!», – емоційно передає зміст відмов під час пошуку роботи Анна.
Розбита емоційно, Анна намагалася наново знайти своє місце в житті. Ночами її діймав біль: фізичний у нозі від поранень, душевний – від несправедливості.
Вона не раз згадувала слова німецького професора, що «щось не доробила у своєму житті», якщо вижила.
«Я вирішила, що я повинна робити щось важливе. Усі колишні цілі та мрії, наприклад, купити квартиру, заробити на машину, вже не цікавили. Після пережитого, як ніхто відчувала, що всі ми – смертні, і смерть може настати будь-якої миті. Але нічого матеріального на той світ ми з собою не заберемо. Але наше життя буде тривати у спогадах про нас і про наші вчинки».
Майбутнє покликання знайшло її саму. До Анни почали звертатися раз за разом за консультацією такі ж самі ветерани й вететранки. Знали, що вона – активна борчиня за свої права і зможе допомогти з порадою щодо отримання «учасника/-ці бойових дій» чи соціальних пільг.
Активна правова допомога переросла у власну громадську організацію «МІР» («Міжнародний Інтеграційний Рух»), яку зареєструвала в 2019-му році разом із однодумцями та однодумицями.
«Мій син якось сказав: “Ви всюди бігаєте, щоб добитися правди. Але вас як просто Аню, Васю, Петю розвертають і кажуть: “До побачення”. Проте вас по-іншому сприйматимуть, якщо ви будете представляти громадську організацію, яка захищає інтереси ветеранів. Тоді з вами вже сядуть за стіл і будуть розмовляти».
Через судові позови вона також змогла добитися офіційного працевлаштування медсестрою у фізкультурно-спортивне товариство в Одесі.
«Після двох судів, які я виграла в цього підприємства, вони зрозуміли: зі мною краще не сперечатися. Мовляв, “дамо тобі пів ставки, будемо платити ці нещасні 3000 гривень, бо на суди більше витратимо”».
Цих коштів, звісно, на життя бракує. Тому паралельно Анна має ще один підробіток, деталі про який соромиться озвучувати.
«Там мені платять по 100–200 гривень за зміну, хоча ця праця коштує значно більше. Але я погодилась і на таку суму, бо зараз не можу знайти кращих варіантів. Не хочу говорити, що за робота, бо зрозумійте: коли ти як громадська діячка сидиш за круглим столом із мером Одеси. чи коли їдеш на форуми в різні міністерства, то соромно розповідати, як ти десь принижуєшся за 100 гривень».
Відчути в собі сили жити та боротися на повну допомогла також ветеранська та професійна психологічна підтримка.
«Підтримка ветеранів і ветеранок, які пережили схожий досвід, допомагає відчути, що ти не одна в цьому світі. І коли ця людина знайшла в собі сили піднятися, то вона за собою підтягне і тебе».
Якось Анну разом із чоловіком і сином запросили в Карпатське село на психологічний ретрит. Після цього досвіду Анна наголошує, що для реабілітації ветеранів і ветеранок важливо залучати родину, яка надалі стане головною опорою.
«Бувало, що ти говориш з сином і чоловіком, а тебе ніби не чують. А в Карпатах вони почули розповіді інших ветеранів, зрозуміли, що я така не одна, і по-іншому почали мене сприймати».
Чоловік із сином досі інколи кажуть Анні, щоб трохи зупинилася, відпочила, мовляв, «ти не врятуєш весь світ». Але тепер вони краще розуміють, чому вона це робить.
Олена: «Туберкульоз стигматизують навіть лікарі»
«У нас до туберкульозу лояльно ставляться лише тоді, коли тримають 200-гривневу купюру в руках (із зображенням Лесі Українки, яка хворіла на туберкульоз кісток – ред.). Жодного іншого випадку лояльного ставлення я не бачила».
До цього висновку з гіркою іронією Олена Герасим’юк дійшла через власний досвід. Адже навіть лікарі, за її словами, стигматизують туберкульоз.
У туберкульозній лікарні саме медпрацівники і медпрацівниці багато разів її запитували: «Де ти сиділа?», бо були переконані, що це виключно «хвороба зеків».
Навіть поставити вчасно правильний діагноз завадила саме стигматизація.
«Мене довго не обстежували на туберкульоз, мовляв, “ти ж не сидівша”. Тому ми втратили півтора місяця, а мені ставало все гірше. Але шукали будь-що і лікували від усього, але не від того, що потрібно. Тобто через стигматизацію від лікарів я ледь не померла.
А після лікарів себе “проявила” літературна тусовка. Є певні люди з-поміж поетів та організаторів літературних заходів, які мене “забанили”. Тобто на події, які вони організовують, я вже не ходжу».
Саме через стигматизацію, стереотипи та незнання про туберкульоз Олена досі намагається без потреби не озвучувати назву хвороби, яку подолала.
«Мені дійсно було дуже страшно, що це закриє переді мною всі можливості. Хоча, як би це парадоксально не звучало, якраз ті, котрі вже перехворіли, єдині в Україні офіційно не вважаються носіями туберкульозу».
Натомість більшість українського населення якраз є носіями палички Коха (бактерія, що спричиняє туберкульоз). Інфекція у них є неактивною, однак при ослабленому імунітеті є таки загроза захворіти.
«Проте навіть якщо ти стоятимеш поруч із людиною, яка вже хвора, це не означає, що ти автоматично заразишся. Це не передається як Covid, коли достатньо просто подихати на людину. Тут спрацьовує ефект накопичення».
Анна: «Втомлююся від бездіяльності»
За два дні до початку повномасштабної війни росії проти України Анна Ілющенкова повернулася в Одесу з Естонії з показу української документальної стрічки «Незламні», де вона є однією з героїнь. Європейські тури з цим фільмом згодом їй дуже допомогли у волонтерській діяльності.
У перші дні повномасштабного вторгнення росії Анна написала рапорт у 126-ту Одеську бригаду тероборони, де планувала бути медикинею. Вона чекала більше місяця на виклик на службу, проте вакансій для неї не знайшлося.
Паралельно вона вже повністю загрузла у волонтерських клопотах – гуманітарній допомозі військовим та переселенцям і переселенкам.
«У мене телефон не замовкав. Іноді я вже не розуміла, хто мені дзвонить. Були дзвінки звідусюди: Франція, Італія, Швейцарія, Німеччина, Англія. Просто повідомляли: “Ми до тебе вислали машину гуманітарки. Що ще потрібно?” Це все завдяки моїм знайомствам з українською діаспорою, коли ми два роки їздили й презентували фільм».
Гуманітарною допомогою Анна займається досі. В Одесі її громадська організація орендує приміщення, куди можуть за речами першої необхідності прийти всі, хто опинився в складних життєвих обставинах.
Волонтерська робота з гуманітарними вантажами спонукала Анну отримати ще одну освіту.
«Відверто скажу з досвіду: бізнесом займатися простіше, ніж гуманітаркою. Помиляючись у власному бізнесі, ти підставляєш лише себе. А коли через тебе проходить стільки вантажів і документації – це дуже велика відповідальність і тут потрібні знання».
Анна вже пройшла тематичну літню школу при Українському католицькому університеті. А зараз мріє вступити в УКУ на магістерську програму «Управління неприбутковими організаціями». Проте наразі бракує коштів на оплату навчання.
Водночас Анна навчається на четвертому курсі юридичного факультету. Розуміючи, що ці знання дадуть змогу ефективніше відстоювати права ветеранів і ветеранок та їхніх родин. Навчання допомагають оплачувати спонсори.
«Спочатку за консультаціями до мене зверталися такі самі ветерани з батальйону “Донбас”. А далі воно пішло як “сарафанне радіо”, і почали звертатися з різних підрозділів, з усієї України. Бо я вже добре знаю весь алгоритм дій, коли звертаються рідні, наприклад, зниклих безвісти чи полонених. Їм треба оббігати десятки кабінетів, щоб чогось добитися. А я вже розумію, як вийти з тої чи іншої ситуації, тому підказую, що робити далі».
Якщо справа складна і потребує професійного юридичного супроводу, Анна звертається до знайомих адвокатів. Вони погоджуються частину клієнтів вести безкоштовно. Або ж, поки сама ще навчається, радить організації, де надають професійну безоплатну юридичну допомогу.
«Мені ще до їхнього рівня треба рости і вчитися. Але наша командна робота дає результат”.
Одна з останніх командних перемог – через суди вдалося добитися виплат для родини безвісти зниклого.
«Його намагалися “списати” як СЗЧ. І сім’ї не виплачували ні копійки. Але ми підняли службове розслідування, зібрали весь пакет документів і виграли суд».
Раніше дев’ятої вечора Анна додому не повертається. Бо щодня поєднує роботу з громадською і волонтерською діяльністю. На запитання, де бере сили, віджартовується: більше втомлюється від бездіяльності.
Хоча інколи таки доводиться залишитися вдома, якщо біль у ногах чи спині не дає встати.
Коли Анна емоційно таки вигорає, її друзі, які опікуються ветеранами і ветеранками, безапеляційно кличуть у Карпати: «Усе! Ти їдеш до нас на тиждень!».
Там вона сідає в зручне крісло, п’є каву і дивиться на гори.
«Але вже за два дні я кажу: “Все! Набридло! Хочу в Одесу до своїх справ! Якось так у прискореному темпі я відновлююся», – сміється Анна.
Олена: Велика війна та «головна поема»
Ще до початку повномасштабної війни росії проти України Олена разом із «Госпітальєрами» мали заготовлений план, що робити на випадок, якщо таки почнеться найгірше.
Тому вже 24 лютого 2022-го року вони розгорнули штаб у Михайлівському соборі в центрі Києва. Там почали навчати тактичній медицині велику кількість новоприбулих добровольців та доброволиць – майбутніх парамедиків і парамедикинь.
Олена взяла на себе організаційну роботу.
«Я розуміла, що не стягну якісь фізичні навантаження. Бо тільки перестала ходити з тростиною. Та й треба була людина, яка би сиділа та моніторила, чого бракує, розуміла всю логістику. Адже потік людей був шалений».
Далі Олена взяла на себе напрям матеріально-технічного забезпечення батальйону. Тут найбільшим своїм досягненням називає проєкт «Австрійка». Це унікальний «стабілізаційних пункт» на колесах – реанімаційний автобус, який перевозить поранених військових із фронту та прифронтових територій у тилові лікарні.
Появі «Австрійки» передувала трагічна історія. Перший реанімаційний автобус «Госпітальєри» привезли в Україну ще в березні 2022-го року. Його назвали «Кракен».
«Це був флагман батальйону. Для нас це був стрибок вище голови – мати таку велику умовно операційну на колесах. Я працювала в команді з його технічного забезпечення. Ми збирали експертні думки, шукали вузькопрофільні організації, які, наприклад, зможуть зварити кисневу систему. Бо виявилося, що жодне класичне СТО не може цього зробити. Це була досить тяжка колективна робота».
У черговому рейсі наприкінці червня 2022-го року «Кракен» зіткнувся з КрАЗом. Автобус перетворився в металобрухт, але найгірше – на борту загинула «госпітальєрка» Наталя Фраушер.
На її похороні командирка «Госпітальєрів» Яна Зінкевич пообіцяла купити та обладнати новий автобус і назвати його «Австрійкою» на честь загиблої. Це був позивний Наталі, яка на війну приїхала з Австрії, залишивши там успішну кар’єру.
«Ми розуміли: знайти подібний борт та подібну конструкцію – нереально. Це як у тебе розбився космічний корабель і треба на наступний тиждень знайти заміну. Десь приблизно так звучала нам ця задача. Замовлення подібного борта коштувало неймовірних грошей, бо його треба проєктувати з нуля».
Зрештою схожий борт вдалося знайти і купити в Болгарії. В Україні його обладнали апаратами ШВЛ (штучної вентиляції легень), УЗД (ультразвукової діагностики) та іншим необхідним устаткуванням для перевезення та стабілізації поранених.
І в лютому 2023-го року «Австрійка» вийшла у перший рейс. Разом із нею й Олена.
«Нам дуже дорого обійшлося переобладнання та всі технічні моменти. Потім довго чекали наказу на виїзд. І щоб пересвідчитися, що все працює, я виводила перший рейс особисто, тобто я відповідала за його технічне забезпечення».
«Австрійку» Олена називає своєю «головною поемою» цієї війни.
«Я цим шалено пишаюся. Це буквально те, для чого я народилася. Якщо завтра мене десь приб’є ракета, я ні секунди не буду шкодувати, що в мене таке коротке життя. Бо вдалося бути дотичною до такої легендарної історії. Таке трапляється реально раз на життя».
Де Олена брала сили на настільки відповідальне робоче навантаження, сама не знає. Адже наслідки важкої хвороби відчуває й досі.
«На це питання я не маю відповіді. У якийсь момент ця робота дійсно почала виконутивася суто “на характері”. Але всій команді було важко».
Олена: Великі світові плани
У січні 2025-го року Олена Герасим’юк завершила свою співпрацю з «Госпітальєрами». Останній проєкт, над яким працювала, – це допомога родинам добровольців медбатальйону – загиблих, зниклих безвісти, полонених та поранених.
«Щоб далі бути ефективною, мені треба дещо змінити фокус. Сім років у “Госпітальєрах” були досить виснажливі. Бо вигорання та втома в медичній сфері – специфічні. Військові медики постійно бачать людське страждання, мають справу з травмами, ампутаціями, болем. Але водночас зобов’язані залишатися ніби з “кам’яним лицем”, ще й розрадити тих, кому потрібна допомога. Це все накладає свою печать вигорання, бо люди не залізні».
У грудні 2024-го року Олена отримала спецвідзнаку на Європейському поетичному слем-чемпіонаті (European Poetry Slam Championship) у Словаччині, де у фіналі читала два вірші на воєнну тематику. Увійшла до сімки кращих.
У своїй промові на врученні відзнаки у Кошице Олена розповідала страшні факти про війну в Україні і що внаслідок російського вторгнення уже загинуло понад двісті літературних українських діячів та діячок.
«Наші голоси, наші наративи повинні звучати у світі. Я горда мати свій важкий досвід участі у війні і тепер розповідати про це через поезію».
Ця відзнака дала можливість Олені представити Україну на Світовому поетичному слемі в Мексиці, що відбудеться наприкінці травня. Там вона позмагається з поетами та поетками з-понад сорока країн. Через скорочення іноземного фінансування зараз учасники вимушені шукати кошти на поїздку. Тим Олена зараз і займається, бо певна – відмовлятися від такої можливості не має права.
«Це вперше, коли ветерани/-ки виходять на такий рівень із текстами про війну. Якщо порівнювати з іншими конкурсами, це фактично як “Євробачення” у галузі літератури. Це можливість показати, як ветеранська література може працювати на найвищому рівні. Бо я їду не як цивільна авторка, а як учасниця війни, і це трохи інша місія. Для ветеранської літератури зараз відкриті всі двері в міжнародній спільноті. Нас чують. Нас чують з будь-якою фразою, яку ми скажемо, як би вона жорстко не звучала».
Окрім цього, Олена зараз активно працює в колабораціях – це або волонтерські ініціативи, які збирають гроші військовим, або літературні проекти.
Останній місяць, як співавторка, записує YouTube-подкаст про митців і мисткинь, які пішли у військо. А ще доєдналася до організації Тижня читань поезії від Українського інституту книги, який відбудеться в березні, в частині представлення мілітарної літератури.
Меморізація загиблих на війні літераторів і літераторок – це одна з постійних місій Олени. Із 2023-го року вона разом із письменником і військовим Євгеном Ліром почали працювати над проєктом «Недописані», присвяченому пам’яті людей літератури, чиї життя забрала росія, починаючи з 2014-го року.
***
Ні Анна, ні Олена не змирилися зі стигматизацією їх як жінок з інвалідністю, з ігноруванням їхніх здібностей і прагнення самореалізації. Лише так, чітко усвідомлюючи відповідальність за своє майбутнє, вони роками виборюють і свою самоцінність, і гідне життя для інших ветеранок, які повертаються з війни росії проти України.
Зі свого боку, Fight For Right підтримує ветеранок з інвалідністю і надає психологічні та юридичні консультації. Зокрема, якщо маєте запитання щодо оформлення статусу інвалідності, якщо потрібна допомога, звертайтеся на гарячу лінію Fight For Right 0 800 30 66 33 або надішліть запит на пошту help@ffr.org.ua
Проєкт “Лідерство жінок з інвалідністю в громадах” впроваджує Fight For Right за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.
Мар’яна П’єцух
