Як ми рятувалися від війни – я, 86-річна мама та міський голуб Сірожа

Як ми рятувалися від війни – я, 86-річна мама та міський голуб Сірожа

Голоси війни

Ірина, її 86-річна мама Ганна, яка пересувається на кріслі колісному, та голуб Сірожа евакуювалися із Запоріжжя до Чехії. Порятунок організувала громадська організація Fight For Right. Від самого початку все було непросто. По-перше, мама Ганна потребувала ортопедичного взуття, яке виготовляється на замовлення, і потрібно було зачекати. А по-друге… на птаха потрібно було оформити спеціальні документи на виїзд за кордон. Зрештою, наприкінці літа у мами Ганни було взуття, а в голуба – паспорт.

Їхню евакуацію супроводжувала кейс-лід організації Fight For Right Ольга Брайченко. Як усе відбувалося – далі у прямій мові Ірини.

Про життя під прильотами

Ми родина із Запоріжжя, я, моя мама Ганна та наш маленький крилатий улюбленець, міський голуб Сірожа.

Мама має інвалідність з дитинства, уже переживає другу в своєму житті війну. Хоч це стало вже далеким спогадом, але в пам’яті тримається німецька окупація: як прийшли в село німці. Ніхто їх не чекав з пирогами, люди ховали худобу в очереті, ховалися й самі ті, що не змогли виїхати з села. Але німці в хати не ломились, не крали, не кривдили жінок. Давали дітям цукор і галети, хворим давали ліки.

А тепер в мамине село прийшли руські солдати, які вдиралися в будинки, виносили усе, що бачили – до дрібничок, а те, що не змогли віднести, нахабно знищували. Розбивали меблі і дзеркала, витирали брудні чоботи об постіль… Потім від’їхали на танках, розвернулися і влаштували розстріл села, просто заради забави…

Люди не могли поховати своїх, бо кладовище було заміноване… Мама довго плакала, що вже не зможе прийти навіть на могилки до своїх рідних.

Згодом прийшло розуміння, що вже нічого не повернеш. Що потрібно жити далі. Потрібно виживати.

У перші місяці війни в Запоріжжі не було можливості вийти на двір, будучи мамі на візку, бо через постійні сирени ліфти вимикалися.

Але ще можна було жити відносно спокійно, бо прилітало близько, але не до нас. Виживали, хоч і було скрутно. Через соцмережі дізналися про гуманітарку. Спробували вистояти п’ятигодинну чергу, бо людей з інвалідністю відправляли до загального списку… Та коли біля нас бабця знепритомніла, а попереду ще стояло не менш як чотириста людей – вирішили не ризикувати. Якось з гуманітаркою нам не пощастило.

Не зважаючи на негаразди, ми кожного дня дякували Богу, що прокинулися живі й здорові.

…Коли ж прилетіло в сусідню школу, а в нашій квартирі загримів посуд й затремтіли вікна, ми зважилися на евакуацію.

На цей момент сусіди майже всі роз’їхалися, і навіть за допомогою звернутись було ні до кого. Спочатку не було необхідних документів, і щоб їх зробити, треба було чекати майже місяць. Тоді зламався мамин візок. А потім ще чекали спеціальне для неї взуття…

У голуба Сірожі не було спеціальної переноски, тож треба було щось видумувати… Коли вже майже все підготували, постало питання – хто нас відвезе на вокзал?

У таксі зразу сказали, що великої машини для транспортування людини у кріслі колісному під час війни ніхто не гарантує. Шукали волонтерів самотужки…

І враз стало страшно їхати! Почалися сумніви… А ще безсонні ночі, коли рахуєш кількість прильотів, вибухів – п’ятнадцять, сімнадцять? Десь далеко… а ось уже зовсім поруч… Куди тікати? У коридорі ховаються сусіди з малям… Візок по сходах не потягнеш…

Так сидимо у ванні, правило двох стін. Мама здригається, бо віддача від вибухів проходить крізь тіло. Голуб теж боїться, бігає і заглядає знизу: а мене візьмете у ванну?

Такі ночі почастішали, і вже спокою не було зовсім. Після ракет – у небі почали з’являтися зловісні червоні вогники зі страшним звуком – шахіди.

Крізь страх і сумніви ми почали збирали сумки. І їх виявилося так багато! Хоч зайвого нічого нема. Але тільки на одного Сірожу потрібен цілий рюкзак!

Хто ж нас візьме, ще й з кріслом колісним?

Так у нашому житті почалися з’являтися добрі люди – Оля з Запоріжжя, яка познайомила нас із чудовим чоловіком Віктором. Він нас заспокоював: «Не хвилюйтеся, відвезу на вокзал – хоч би й мільйон сумок!».

У Дніпрі нас зустрічала інша Оля, яка працює у Fight For Right. Саме Оля була весь час з нами на зв’язку, як наш янгол-охоронець! Стільки співчуття, стільки підтримки і душевного тепла! Оленька навіть хотіла їхати до нас з Дніпра, аби відвезти на вокзал, якщо ми нікого не знайдемо…

Про Сірожу

Це наш красень, маленький промінчик сонечка, якому не пощастило в житті, як і всім сміливцям. Він поліз у миску з їжею до кішки, яка йому цього не пробачила, схопила за крильце. Відчайдушно відбивався, насилу вирвався, але крильце було зламане.

Особливістю голубів є, те що вони не вміють плакати. Ні пищати, ні кричати… Він мовчки вийшов на доріжку, тягнучи крило і з відчаєм зазираючи перехожим в очі. Хіба можна було залишити його стікати кров’ю?

Лікували довго, але літати вже не зможе. Спочатку дуже був сердитий, бився здоровим крилом, захищався від наших рук. Так і назвали – Сердитий Сірий. Якось непомітно перейшло – в Сірожу.

Сьогодні це вже зовсім інша пташка: дуже люблячий, лагідний голубочок, який любить маму, їсть з її рук, танцює і дивується: «Що таке? Що таке? Гур-гур-гур!».

Порахує, якщо вся сім’я дома, іде далі на балкон (це його «кімната») – складає гніздечко з прутиків. Тоді сідає біля своєї улюбленої іграшки, і починає її колисати. Співає їй пісень, тихенько гуркає, чистить їй пір’ячко.

Якщо їдемо на прогулянку – збирається з нами! Дуже турбується, бігає, плутається під ногами, залазить заздалегідь у свою переноску, вилазить, дивується, чому довго, перевіряє, чи взяли іграшку, тоді спокійно їде з нами гуляти на вулицю. Так і живемо.

Про доступність

Евакуація затягувалась ще й тому, що люди з інвалідністю перебувають в інформаційній ізоляції. Я зверталася на соцзахист, до уряду, але офіційна відповідь була така: «Запоріжжя не є зоною бойових дій. Ніхто вас евакуювати не буде. Але якщо ви дуже переживаєте за здоров’я вашої мами – можете вивозити її самотужки…»

Якщо людина з інвалідністю не має сучасного телефона, в неї мало шансів на порятунок.

До війни ми мали хоча б якусь свободу для пересування, могли дочекатись великого міського автобуса, і якщо водій буде ласкавий, що вийде заради нас з кабіни та опустить пандус, то зможеме поїхати в потрібне нам місце з комфортом. Бувало й так, що не те, що водій нас ігнорував, а й люди в автобусі не поступалися місцем для крісла колісного. І не стільки тому, що не бажали, а всім видом показували: чого це їй не сидиться вдома! Але немало було й таких, хто ставився з розумінням.

Як почалась війна, у місті зникли великі автобуси й тролейбуси. Спочатку ніхто не знав, куди і чому. Потім з’ясувалося, що вони, завантажені гуманітаркою, їхали на окуповані території – людям везли продукти. А їх відібрали орки…

Через відсутність міського транспорту ми не могли самостійно доїхати до протезного цеху на примірку взуття… І це місто, великий індустріальний центр. Що вже казати про людей з інвалідністю, що проживають у сільській місцевості?

Про перехід

На запорізькому вокзалі мали нам допомагати залізничники. Попросили приїхати заздалегідь. Але з’ясувалося, що під час тривоги вокзал зачинено й робітники не працюють. А ми якраз у цей час приїхали – бо ті шахіди літали по всій нашій області…

Нарешті все втишилося – і нам дівчата допомогли сісти в потяг.

Тепер така особливість, що для евакуації спецвагон замовити не можна, бо це послуга лише по Україні. Так що змушені були маму садити в «звичайний» вагон, який був геть не доступний для неї… І знаєте, попри це, я дуже вдячна нашим залізничникам. Провідниця Марина, яка супроводжувала нас всі 22 години, про нас турбувалася, і допомогла в Польщі зійти з вагону…

І ось ми вже лишилися сам-на-сам на довгому пероні й вісьмома великими сумками. А перед нами – довжелезна черга співвітчизників…

Маму понад усе дивувало, що нас постійно обганяли у черзі, хоча ми чесно стояли за сердитою пані з купою сумок і двома переносками з котами. Обганяли і жінки, і чоловіки, і гарні молоді дівчата з маленькими рюкзачками… Вони просто переступали через нас…

А от уже на польському боці нас підхопили волонтери – і понесли… І тоді – від такої сердечності – мама не витримала й розридалася.

Ми дуже вдячна всім, хто нам допомагав. Пам’ятаємо всіх українських дівчат і польських хлопців: Оксаночка, Наталочка, Аня, Томаш, Лукаш, Мірко…

І Сірожу всі полюбили! Люди фотографували пташку, дивувалися… До мами підійшли дві старші пані, звичайні польські подорожуючі, співчутливо спілкувалися. А ми були раді, що вже в безпеці.

А потім уже була дорога до Чехії – але це вже інша історія.

Віримо в Бога, перемогу наших хлопців! Віримо, що вже не доведеться ховатися по Європах, а сюди приїжджати лиш як туристи. Бо зараз якось не до того – якась нечутливість до навколишньої краси…

Але мама вже навчилася спати без тривог, дивитись на небо і бачити зірки, а не шахіди. Тепер дивно, що зірки яскраві, а не рухаються, як дрони.

Записала Ірина Виртосу

Евакуація здійснена за підтримки Google.org та The Nippon Foundation

Читайте також