Жінки, які змінювали світ. Катерина Білокур
24 листопада (7 грудня) 1900 року у селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії народилася Катерина Білокур (1900 – 1961).
У 6-7 років дівчинка самотужки навчилася читати, але батько не віддав її до школи, щоб зекономити на одязі і взутті. Через відсутність шкільної освіти Катерина за все життя так і не змогла отримати освіту художню.
З ранніх років мріяла малювати, але батьки забороняли. «Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..» Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною… Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту!»
Селянка Катерина Білокур пережила голод 1932-1933 років, війну, голод 1947 року, злидні і знущання сільської і столичної влади, кпини рідних і прокльони батьків і таки стала художницею.
Восени 1934 року була її відчайдушна спроба втопитися, після якої Катерина застудила ноги, але отримала від батька дозвіл малювати. Дивом допомогла Катерині інша видатна жінка – співачка Оксана Петрусенко, переславши її малюнок до Полтавського будинку народної творчості, де 1940 року відкрилася перша виставка Катерини Білокур – лише з 11 картин.
У 1947 вона пише одну з найзагадковіших своїх картин «Цар-Колос», яка після експонування на виставці у Парижі пропала і так і не повернулася в Україну. У 1948 році Катерину Білокур приймають до Спілки художників, з 1951 року вона – Заслужений діяч мистецтв, а у 1956 р. їй було присвоєно звання Народного художника УРСР.
«Я коло печі сиджу в кожушанці — зігнулася в три погибелі. У Лєрмонтова сосні снилось, що десь є світла країна, де росте красива пальма, а я сиджу і думаю, що є світлі, теплі і людні хати, вдень їх освітлюють великі світлі вікна, а вночі — електрика. І тепло в тих хатах, і не чадно. О, як у таких хатах можна багато і радісно працювати і в холодну зиму і з хворими ногами!»
«Ой люди добрі, ой, співчувайте, а хоч почуйте моє горенько велике! Як у мене холодно в хаті, як у мене нема чого їсти, то я так не буду журитись, як від того, що коли мені нема часу малювати!»
У 1955 році, в переддень «відлиги», заступник Голови Ради Міністрів УРСР М. Гричуха на прохання допомогти художниці переїхати до Києва кинув промовисту фразу: «Хай сидить, де сидить. Ото поки живе в Богданівці, то вона і Білокур, а як заберемо її до Києва, то вже Білокур не буде».
Все життя Катерина Білокур у простій сільській хаті із земляною долівкою, без світла і тепла, доглядала матір, яка померла від раку лише на тиждень раніше від неї самої.
Уславилася Катерина Василівна не лише видатними картинами, які можна побачити у Яготинській картинній галереї та в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві, а й своїми листами, які вже не раз було видано.
Юлія Патлань
